Соломія взяла книгу — опер не заперечував.
— «Чьорная магія в тєоріі і на практіке»… За виданням — щось подібне до тих, які друкували малюським тиражем у перебудову, в якомусь кооператорському підвалі, там, де тоді робили й «фірмові» джинси… О, папір сторінок — повне, вибачте, «ге», дивно, що не зотліли… А, в реквізитах — не перебудова, вже 2008-й, але взагалі дивні реквізити, так не пишуть порядні видавництва: «Первое ізданіє. 2008. Москва».
— Отже, минулої ночі хтось захоплювався магічним читанням прямо під рясним дощем. А потім пошкодував книгу, й поклав її відпочивати у сухий сарайчик — капітан робив вигляд, що роздумує вголос.
Соломія не сказала б, що Зорич, говорячи це, дивився саме на Ліну. Проте, саме Ліна… Так, Ліна знову вихопилася, чи не на межі істерики:
— 1 що? Так, я бачила цю книгу! Чи тут? Ні, не тут! Уточнюю — бачила таку саму книжку, а не достеменно цю, якщо у міліції здатні зрозуміти тонкощі про книги як такі. Де саме? А я почала відповідати, перш ніж мене про щось запитали! Не пам'я-та-ю…
Вона піднялася сходами на ґанок, зникла на веранді. А капітан розпрощався, «еге ж, на сьогодні».
Пізніше, сидячи на ґанку з останньою переддобранічною сигаретою, Лобода згадала іще кілька дрібниць.
Коли говорили про особливу, мало в кого є, камуфляжну клейку стрічку, Ігор кинув з недоброю іронією, мовляв, якщо сусід подарував таку нашій тещі, то й сам мав подібну, хіба не так? І Зорич відповів зі спокійною загадковістю: «Мав. І сьогодні має». Тут теоретизувати почав Заєць: а хіба не можна відмотати з рулону стільки, скільки знадобиться, і далі маги рулон?
Поки Соломія, теж ніби захопившись відстороненим детективним сюжетом, міркувала, що відмотати клейку стрічку, якісну, що клеїться добре, і відмотати не для миттєвого використання, а в кишеню, це значить відмотати її ввічливо. Тобто, акуратно, не саму на себе, а на патичок, і те, після таких махінацій вона буде клеїтися гірше, і, стривайте, треба знати, скільки знадобиться… Так, звичайно, можна взяти весь рулон, і використавши частину, повернути на місце… Але якщо рулон фермера далі на місці, і його «мають сьогодні»… Він був би мокрим після дощової ночі, правда? Якщо капітан говорить про фермерський рулон, він що, уже бачив його? Так мокрий чи сухий? І куди подівся, тим часом, наш рулон, з майстерні?
Лобода подумки розгортала свої теорії щодо рулонів, а дві жінки з товариства обурилися натяком на Віталія.
Причому Лесечка зробила це наївно: «Вітася й нарубаний потопельник? Нікому на голову не налізе!»
А Ліна — мовила твердо і дивно: «він не вбивав, бо…не вбивав». Переконане «він» про малознайомого мужика, якого, здається, недолюблювала?..
І кому з дівчат злегка посміхнувся капітан Зорич? Зрештою, чи посміхнувся, хоч поглядом, чи це фантазії Соломії, які виникли за підсумками скаламученого дня?
Скаламучений день добігав кінця.
Соломія, сидячи на своєму місці, на ґанку (так, це вже реально намалювалося як її улюблене вечірнє місце у садибі), струшувала попіл у бляшанку з-під оливок. Ніколи б не дозволила вона собі користуватися під недопалки консервною бляшанкою. Десь там — не дозволила б. А тут — навпаки, саме бляшанками, які ревно витрушувала у сміття, що не годиться до перегною, у великий сміттєвий пакет біля стіни майстерні.
Заєць накрився від прохолоди синьою хусткою, що була нині на плечах у Ліни. Перекинув її по-чоловічому, на зразок величезної «арафатки».
Він сказав: «хреново, що аж стільки кінців потопельника веде до цього дому». Сказав не перелякано, з констатацією.
Лобода чи заперечила, чи продовжила: «не до „цього“, а до дому наших близьких, хороших людей. Ніби так?»
Скаламучений день — був передостаннім з більш-менш, якщо брати в порівнянні, некошмарних днів. Назавтра — був останній, причому, навіть кращий від скаламученого.
…Кінці, які ведуть від потопельника до цього дому. Ні Соломія, ні Заєць не забули (напевне, ніхто з тих, що вкладався зараз у домі до сну також не забув) про найвідвертішу, найдивнішу нитку.
Під час відвідин капітан Зорич сказав, що пані Лобода, яка взялася обслідувати ділянку біля маленького зеленого намету, дарма стверджує, що ні в ньому, ні біля нього не було нічого-нічогісінько. Було там, за його словами, знайдено пластикову півлітрову пляшку. У ній залишилося на третину настоянки, особливої. Опер простягнув руку праворуч, до полиці у правденківській кухні. «Ось таке, горілка, але настояна по-домашньому, перелита у пластик, трохи зеленкувата, з довгою травичкою всередині, точно, як у вас тута. До речі, ніде такого не бачив, смачно?»