— І, чуєш, кізко, з’явилися в нас три папуги. Двох маленьких зелених назвали — Укроп і Укропчик, а різнокольорового хулігана — Сепар. Ти до нього — «сепар!», і він тобі — «сепарр!»
— Па-пу-га — тут? — Богдасик запитав з недовірливою радістю.
— Нє, ми їх у Днєпр в госпіталь… Хай там живуть, поранених розважають. А зрештою — можна тут тобі папужку прикупити, ти як?
— У нашій клітці нема місця на папугу, — нарешті обізвалася Ліна.
А Дарка запитала, чи «оттудова» привезено не лише Денчика, але й пігів-пігів?
Звичайно ж, що ні. Декоративних міні-свинок, що їх ще називають в’єтнамськими, новоспечений фермер купив у заводчика. Народ вислухав те, що Соломія іронічно (звичайно ж подумки) охрестила одою на честь свиноти. І такі вони, і сякі. «Не пахнуть, ну, не смердять» — хвалився Віталій. Роблять свої справи у певному кутку, можна і в ящику, «як непаршиві коти, не як свині». Стають на задні ноги, щоб випросити гостинця. Обожнюють кабачки. (Лесечка відразу ж додала: «бери в нас, як дозріють, мамі завжди забагато»).
Віталій сказав, що на таких свинок є попит, хоч у Черкасах, хоч у Києві, купують, аби тримати як незвичну домашню тваринку, в квартирі, уявіть, вигулюють бульваром, іншим на заздрість.
— А на м’ясо? — поцікавився Онищук.
— В принципі, так. Якщо куплять у мене великий приплод, коли такий буде, то хто собі як хоче, але я ж їх різати не буду.
І тут Заєць повільно запитав: «Ви не здатні вбивати?»
— Я не вегетаріанець. І… Те, про що ви, як пишуть у жіночих журналах, хотіли б довідатися, але стидаєтеся запитати… Бувало по-всякому. Але я снайпер, не різник.
Ненайкраща нота у розмові. Проте розмова тоді не перервалася. Іще обговорювали козячий сир, котрий Віталій збирався варити. Не просто смакота, а й знахідка для тих, чий організм не сприймає коров’ячого молока. Є адреси, де радо куплять. Збирає обладнання для сироварні, збере, і піде процес, весь час перемішувати треба, у помічниці погодив тьотю Валю, так, Чаркіну, хе-хе, самогон ніяк не єдиний натур-продукт…
То стривайте, коли ж перервалася розмова? Знову заторкнули цих міні-пігів. Що саме бовкнув Вітася, аж Ліна почала різко збиратися з Шумів?
Зрештою, фермер пішов першим. Потім додому рушила й уся компанія. Дорогою були в погідному настрої. Проте, коли показалася правденківська садиба — Ліна напружилася і про щось перемовилася з Лесечкою, нервово зітхаючи.
Біля хвіртки, тримаючи велосипеда, стояв якийсь старший пан. Голомозий. З виголеною головою? Не сільського вигляду. В спортивному костюмі, незаношеному, недешевому.
Він привітався, стримано кивнувши. І лише Лесечка ввічливо назвала прибульця Степаном Петровичем, вимовила щось на зразок запрошення — струсонув плечима і сказав, не звертаючи уваги на інших: «Поліно, прошу до розмови». Так старомодно й сказав.
Нарід розбрівся подвір’ям. А Ліна і гість стояли під великою шовковицею, деревом, що виглядало центром обійстя, було ніби добрим духом садиби. Проте щедра зелень «шовко-мами», наразі, здається була не в змозі захистити тонку жіночу постать.
Але чому Соломії здалося, що Ліна потребує захисту?
Ліна мовчала. Чутно було лише окремі слова повільного чоловічого голосу. Голос такий собі лекторський, а слова — погані. «Розпуста». Ага, ще — «цей вертеп» і «скільки можна чекати».
Ігор не витримав. Підійшов до голомозого, почав сперечатися. Мовляв, не вертеп, і — «дайте дочці дихати хоч інколи».
Проте «лектор», здається, не почув його, та й узагалі, суперечки не вийшло, гість не покинув своєї заторможеної’ розміреності.
— Отже, Поліно, до завтра.
…Ну й таточко, ну й професор, схибнутий на рослинах, той, що у вільний час настоює трунки на ексклюзивних травках — думала Соломія — не так я собі уявляла Лінчиного старого. Й до онука — ні мур-мур, чортів мур…
— Лінчин хрест — сказала Лесечка. І, заки Ліна відійшла у сад, прогулюючись аж до ділянки кукурудзи (жіноцтво садиби, коли наставала така потреба, ходили схлипувати чомусь саме і тільки туди) — продовжила:
— Уяви, старий гризе голову, аби вона віддала золотого безбатченка до притулку ненормальних дітей!
— А може — це Лінчине перебільшення? Вона останнім часом просто на всіх кидається. А батько — що ж, як батько. Коли ми дорослішаємо, батьки часто видаються саме нашим хрестом. Може, насправді він просто хвилюється за неї, бо народила малого невідомо як, ну, і хоче тепер, аби вона була під батьківською опікою, і всяке таке… Це ж дядько серйозний!