Але треба думати далі. Ліна чекає (колись дочекалася? Бо Богдан зародився ж не від мрій?) на принца-визволителя. Визволити її він мусив би — від кого? Від тата з його розміреним тоном, що ним ніби вбиває цвяхи в маківку?
І ось, коли вперше розповідали про потопельника, Ліна кілька разів з тривогою запитала, чи не був це літній чоловік…
Віртуальний принц-визволитель. І монахиня-розбійниця. Точніше, задумлива сумна молода мама золотого Богдасика, і… Так, в даному разі — фермер-снайпер. Ліна подобається Віталію, якщо не більше. Може, й давно.
Вона, до речі, не сичить на нього. Напевне, тому не сичить, що він не чіпляється із компліманами та дурними жартами, їй нема до чого присіпатися на очах у всіх.
На очах. А поза очі?
Не в тім справа — Ліна, хоч не хамить, але сторониться, якось закривається у присутності правденківського сусіди, і пасе свого малого тривожними очима. Не робить зауважень, але ніби хотіла б заховати Богдасика за свою спину, від чоловічих гопанок на кремезній шиї… А ось коли з малим бавиться Заєць (хоча це на пальцях перелічити, та й не вміє Зайчисько плигати з дітьми), чи Ігор починає удавано-серйозно вимагати, щоби малий вгадав, у якій руці затиснуто шахову королеву… Тоді Ліна свого аутиста, чи все ж таки не аутиста, добре, просто свого-свого, Бог-даного, до цих розваг заохочує.
Але у підсумку, якась змова, причім така дика — не вимальовується в Соломії. Не римується кошмарна масакра і нормальні люди. Ні, навіть просто таємна спільна справа, між нервовою Ліною та усміхнено-виваженим бігуном сільською дорогою…
І якою б така таємна справа мала бути? Визволити бідолашку від занадто суворого батечка? Так він — ось він, у доброму здравії, акуратно й повільно роздирає папірці, закидає ногу через раму велосипеда, обіцяє дочці нову зустріч. Хто б не загинув на березі, це ніяк не живісінький досі Степан Петрович.
А Лесечка продовжувала свою розповідь.
— …ні, Ліна не проти шлюбів, шлюбів як таких. Вона мене добре розуміла, коли ми з Ігорем… Скінчилося його двомісячне відрядження в Київ, коли ми й покохалися, він поїхав додому, у Суми, сказав мені, що з порога поставить ту, свою першу, перед фактом, що вони давно чужі, і тепер він має справжню дружину, тобто, мене. І потому ж відразу до мене повернеться, «не сумуй, Мишко!»
Йому там із мамою важко прийшлося, він нервував, і так було, навіть на дзвінок від нього п’ять днів я чекала. Добре, кімнату винаймала з телефоном, і ми тоді з Ліною говорили ночами, міжмісто дешевше за мобілку, годинами говорили, роз’єднають через ЗО хвилин, ми знову накручуємо, вона мене просто тримала на дроті, як, ну да, як потопаючого. Ой, вибач, Солю, все, не згадую-не згадую про жодних потопельників…
Коли нас розписували, Лінка свідком була, так, вона і Серьожа. Що? Ну да, Сіренький клеївся до Лінки ще тоді, і навіть думав одружитися, але виглядало все це, ніби гра. Йому в нас добре було, і він собі таке щось вималював, як і собі буде не маминим сином, а главою родини, але нє, ідея була дурнуватою. Як сказати тобі точніше, Сіренький добрий, не тупий, та до Ліни не дотягує, іржав з її книжок, чуєш, розповів анекдот, як жінка чоловіка не любила, і йому порадили з нею про мистецтво говорити, а не тільки «давай борщ і потім у койку», так він, той мужик, прийшов, з порога питає «ти МоцАрта читала? Ні?! Тоді — у койку!», от, всяке таке язиком плескав.
Вони з Ігорем схожі, але лише зовні, в манерах також лише зовні, всі ці віршики-римування, що бачу те й співаю, в Ігоря це жарт на ймення жарт, а в Серьожі по-іншому, буває нав'язливо аж до дурості. Для Ігоря Сіренький — це «малий», хоч різниця всього три роки, від нас із Ліною Сергій навіть на два роки старший, проте, звиклося так, малий — то й малий.
Щодо Богдасика? Не думаю. Навіть якщо Ліна змовчала, Сергій би Ігорю розказав би, думаю, що обов’язково. Про те, що це його син. Ні, напевне що не його.
Вона тоді жила в Містечку, що там у неї було, не знаю. Почала писати мені рідше, аж бачу в пошті — «я у Сані в Рівному, влаштувалася вихователькою в школу на продльонку». Далі листувалися про все і, можна сказати, ні про що, тобто, чому вона у Рівне поїхала, про це не казала. І ось, питаю її одного разу, чи приїде вона до нас, сто років не була, а вона відписує: зараз не встигну, ось-ось народжу свого хлопчика…
Я зраділа, бо Лінка в нас усе з Даркою цяцькалася, думаю, так, народить, буде мати собі свою лялю-сонечко, і добре.
Вона Бодька до нас привезла, до речі, сюди, в Нижні Боки, влітку, коли йому вже рочок був. Ні, у Містечко тоді вона не заїхала. Ні, Степан Петрович тоді сюди не пхався, воно й краще було. Може, не знав, що вони поряд? А минулого літа Ліна зовсім повернулася в Містечко, на роботу в підлітковий консультаційний центр її знову радо взяли. Директорка не проти, аби Богданчика з собою приводила, коли вона працює, він на килимі грається чи малює, там у них не лише кабінети, а й щось на зразок маленької вітальні, в куточку його забавки в коробці, відвідувачі рідко цією кімнатою користуються. Одне, що жити із таким татом, як Степан Петрович, в одній квартирі не солодко, ти ж розумієш. Хоча він все частіше у своєму бункері, ага, на цій дачці на околиці Містечка. А Лінка з малим у Боки — часто приїздить, на вихідні, навіть якщо ми в Києві, до моєї мами, ага, всі звикли…