Автівку, улюблену «Тойоту», через півроку в Київ пригнав Сергій, другий син грізної Королеви. Звичайно, з відома «її величності», проте без пробачення у багажнику.
Сірожа — він кожного разу гнівався, коли Ігор уїдливо називав його саме так — старшого брата любив попри «любі», як казав сам з наголосом на «і», обставини. Королева, треба розуміти, закривала дошкульні блискавки своїх очей на те, що мазунчик вчащає в столицю, до непокірного — геть на всі свята.
А Соломія вчащала й у будень. Їхній дружбі з Лесечкою не завадила різниця у десять років. Здавалось, жінки підживлювалися одна від одної. Іронічна одинока пані літредакторка. Й маленька кучерява коректорка, на столі в якої посміхалася фотка шестирічної донечки, лапусі-Дарусі.
Бо Лесечкою Лесечку звали ніяк не за легкодухість. Є люди, які з дитинства ніби вдягнуті у своє повне ім'я, і є навпаки, такі, кому крізь усе життя личить ласкаве здрібніле.
У свої перші робочі дні, в курилці видавництва «новічуха» Олександра Онищук серйозно подивилася на аса літредактури Лободу, сказала неголосно, не запопадливо, просто:
— Я потрапила сюди верхи на брехні. Вимушеній. Знайомий чоловіка рекомендував мене як досвідченого коректора, а я, хоч філологію в універі скінчила, насправді в коректурі ніколи не робила. Буду сидіти ночами, скільки треба, буду вчитися, якщо ви приймаєте цей мій секрет. Подивіться, що я з цим текстом зробила. Тицяйте мене носом. Нам дуже треба цієї моєї зарплати. Я вмію вчитися.
Лесечка вміла вчитися. Вміла забороняти Ігорю хапатися за голову в хвилинному розпачі: «тихо, любий, все буде».
А коли суттєве дещо із бажаного усього таки вибудувалося, коли в однокімнатній, але власній київській квартирі на кухонній поличці оселилися керамічні й пластмасові свинки («Соломія збирає котів, а ми будемо — свиней»), коли крихітна, але ж власна Ігорева фірма з ремонту квартир таки почала приносити прибуток — саме тут, під ляльковим «свинарником», незламна Лобода якось сиділа у свою дуже темну хвилину. Й Ігор, завжди голосний, гримав, аби не надто розчулитися:
— Ну, і що, будеш далі бліда, як та серветка? Аби кожне питало — «чому пані така бл-бляда-а?» Ковток «Кагору», за татця, за мамцю! Бери, кажу тобі, бутер з маслечком, Лесечко, та нагодуй ти її! Мені діло є, я тебе всестрив… Лесечко! Є таке слово — «усестрив», взяв за сестру? Все одно, не будеш до тями приходити, жерти не будеш, я тебе як усестрив, так і... уматерю! Лесечко, я не лаюся, ти що, я нові слова шукаю!
Що ж, що ж. Хмари над головою Лободи тоді якось розвіялися, авжеж.
Життя тривало. І цьогоріч на Великодні канікули вчинили ось як.
Онищуки придбали для Лесеччиної мами, хазяйки садиби у Нижніх Боках, Віри Правденко путівку в Трускавець — їй давно варто було попити «Нафтусі».
А сюди, на Рось, для короткого весняного відпочинку, вирушила тепла компанія.
Ігор та Лесечка з малою Даринкою.
Вірна приятелька Онищуків Соломія Лобода у супроводі визнаного приколіста товариства, свого незмінного супутника Сашка Зайця.
З райцентру Містечко на село приїхала й Ліна — подруга Лесечки зі студентських років. Звичайно, що з Богдасиком, сином. У Ліни не було нікого, окрім цього тихого малюка.
Отже, у будинку, біля якого височіла розлога шовковиця, зібралися п'ятеро дорослих та двоє дітей.
І ні в кого й думки не було, що канікули ці стануть небезпечними.
Що вир неочікуваних подій зачепить не лише веселе товариство, а й отого дивакуватого новоспеченого фермера Віталія Корбута, який наразі придивляється до приїжджих крізь вишняк.
Що компанії доведеться потрапити під око місцевого опера, капітана Зорича.
Що відлуння подій над Россю влучить у Королеву, сувору мати Ігоря Онищука. І що…
Та не будемо забігати наперед.
У перший день Великодня Соломія Лобода вирушила на Рось у чудовому настої. І тішилася ним, поки не побачила у воді незрозумілу постать у моторошних рожевих рукавичках.
…З колін, — бо раптово вклякла вона на високому березі Росі — Соломія піднялася негарно, відштовхнувшись руками від землі. Боком (через нижні боки?)… Сказала собі, що дивитися треба.
Зеленкувато-сіре одоробло у воді, біля великого каменя, на який минулоріч вони легко видиралися з Лесечкою та Ліною під час нічних купань…
Це — людина. Чоловік. Голий. Неживий, треба розуміти. Без обличчя. Тобто, на голову та обличчя натягнуто пухнасту, рожеву балаклаву. Отвору для очей, на відміну від справжніх балаклав, нема. Чому тіло, погойдуючись від течії, стоїть? Рожеві чудернацькі рукавички на руках.