Знайшовся не лише паспорт. Під «мама» у знайденій в Містечку мобілці був номер Романії Василівни. «Братуха» — такий собі Ігор Онищук, капітан іще в неділю, на місці злочину занотував собі контакти опитаних. З братом абонент пару останніх тижнів не зв’язувався. А остання отримана абонентом SMS-ка — «прийду ненадовго, прошу, сам до нас не лізь» — надійшла з номера онищуківської гості, Поліни Степанівни Кравченко. Цей номер в абонента значився під «Светлячок».
Так склався в капітана Зорича якщо не пазл, то добряча частина пазла. Звичайно, у знайденого потопельника обличчя немає, нема що порівнювати з фоткою Сергія Онищука. Може бути й так, що залишивши паспорт і мобілку, молодий мужик просто завис десь на свята. І стоїть його зелений намет — бо чи мало зелених наметів — зовсім в іншому місці. Або й так, саме цей Онищук — вбивця, жив у наметі над Россю, й пришив когось невідомого. І сховався. Але більшість відсотків за те, що там загинув саме він. Отакі діла…
У К. Романія Василівна виїхала одразу ж після невиразно-обережного, проте наполегливого міліційного запрошення. Автомобілем керував водій фірми. Її ж руки цього разу були поза кермом. Вона не звикла, щоб поза кермом. Але наразі власні руки видавалися льодяними, а головне — незграбними. Стиснувши їх у колінах, Королева мчала, не знаючи, що саме чекає на неї в кінці шляху.
…На річку у цей день компанія не пішла. Розклали на подвір’ї веселе денне багаття, Ігор анонсував «польову» кулешу.
Його руки були мокрими, отже, коли заверещав телефон, Лесечка сама витягла трубку з кишені веселої смугастої камізельки чоловіка. Ігор плечем притиснув до вуха цей голос. Капітан Зорич ввічливо просив про термінову зустріч. Шкода часу, та нічого не поробиш.
Ігор вивів автівку за ворота, вирушив, у чому був: «на канікулах я не зобов’язаний вилазити з шортів!» Дарка замовляла таткові морозиво.
— Коробку чи «ковбаску»?
— Більше! А що більше?
Авта нечасто їздили у їхньому провулку. І тому, коли гуркіт почувся через десять хвилин по Ігоревім від’їзді, Заєць, не глянувши, кинув: «ага, по довгі штани все ж таки вирішив повернутися». Проте біля паркана загальмувала незнайома машина. Шофер обійшов кругом авта, відчинив дверцята, подаючи комусь руку.
Висока, випростана, в м’якому бежевому костюмі, біля хвіртки встала бліда Королева. Королева на чужині.
— Прошу покликати Ігоря Олеговича.
— Прошу заходити, — Соломія сказала це на автоматі, саме вона опинилася найближче до візитерки.
— Не вас… — Дама махнула рукою дивно, немов пливла, очима вихопила серед усіх одне обличчя. — Проведи мене й винеси крісло… Ле-сеч-ка.
— Мене звати Олександрою. Прошу проходити. Мій чоловік наразі відсутній.
Здається, маленька Мишка, не знаючи причини відвідин, добре знала, від кого боронить своє гніздечко. Звичайно, що знала. Кур’єр між «ворогуючими державами», безтурботний Серьожка, завжди світив на своєму айфоні фотки, і тут, і там.
— Мій старший син побачиться зі мною зараз же. Помер його брат, Сергій Олегович.
Заєць пізніше каявся Лободі, що не хотів бовкнути цієї фігні — «чому ж Ви не задзвонили?»
— Я з переляку, я просто подумав, і виявилося, що вголос. Бо прикинь, у час сучасних комунікацій — пертися фаетоном сюди з Сум, аби повідомити Ігорю про смерть брата…
Зайцева недоречність пройшла всім повз вуха. Усі мовчали, але так, ніби наразі не йняли віри почутому про Сергія. А гостя продовжила.
— Він загинув. Тут. Коло вас. — вона несподівано піднесла голос, — мій син, хай би як, не міг втрапити в халепу через пиятику або… амури. Не мав справ з бандитами. Його, не знаючи взагалі, хто це, випадково позбавив життя ненормальний маніяк. Це для вас, усіх, хто товкся там, біля тіла. А на загал — мій син загинув як екстремал, змагаючися з течією Росі. Трагічна… Трагічна смерть. Смерть чиста.
Даруся бігла додому, від фермерського паркану, добре, що вона була далеко, нічого не чула, бігла підстрибом, а Ден, невидимий через густий цвіт вишняка, щось гукав дівчинці услід.
Мала зупинилася перед незнайомою пані. Усі замовкли.
— Бабо Ромо, добридень! Я тебе з дядісерьожиних картинок упізнала. Дядя Серьожа жартує, що ти сердита, правда ж жартує? Ти привезла нам дядю Серьожу?
І тут Лесечка розплакалася. Та, опанувавши себе, рукою охопила Дарчині рамена, тихо погойдувалася разом з нею, шепотіла, не витираючи сліз:
— Мамі — голівка — від сонця — болить, мама — пігулку — вже зараз — ковтне, не буде боліти, і сльозки — не будуть ся лити..
— Онищуківські версифікації, — тихо сказала Романія Василівна.