На вечірньому ґанку Заєць випадково повторив слова капітана Зорича: «кам’яна баба». Більше зі здивуванням, ніж з осудом.
— А як тобі, Соломіє, ті ментівські пред’яви, тіпа Ігоря не було згадано в заповіті Королеви, контрольний пакет акцій фірми, якби що, відходив до Серьожи, і батьківська квартира, і ще всяке усе…
— Наразі я б це пред’явами не назвала.
— Але його попросили поки не від’їжджати звідси.
— Усіх нас також. Причім, саме попросили. До речі, того наркомана, якого затримували у березні після втопленої дівчини, того, що пізніше відпустили на підписку, знову взяли під варту.
— Звідки знаєш?
— Мені Віталій сказав.
— Наш пострєл вєздє поспєл? Знаєш, Соломіє, я знову не можу второпати, чи подобається він мені.
Розділ 13
«Надходить світанок магії, неоскверненої мудрості. Я відкриваю знання, доступ до яких раніше був у небагатьох».
А фермер Віталій тим часом, здається, не ставив собі за мету подобатися комусь. Хіба що, крім одної особи. Увечері він підійшов до хвіртки і неголосно гукнув Соломію, яка саме була на подвір’ї сама: «шановна Лободо!»
Соломія відчинила. Він торкнувся її ліктя, скеровуючи спільну ходу вглиб саду. «Як вона?» І Лобода зрозуміла — йдеться не про Лесечку, котрій очі набрякли від тихих сліз. Мова про Ліну.
Цікаво (хоча тут слово «цікаво» не личить) — такий може прибрати суперника? Власноруч? Замочити? Й мочити-мочити, тою проклятою сокиркою. А потім усміхатися, стримано й приязно, до усіх…
— В ніч на неділю, і до дощу, й під час дощу в мене весь час був Зоркий. Ну, капітан Зорич.
— Друг Зоркий, адже так?
— Так, ми у Добровольчому були разом. На службі він написав рапорта з проханням про відпустку, а сам — до нас. І ви, шановна Лободо, вважаєте, що він би мав тепер прикривати фронтового побратима у маніяцькому вбивстві?
— Віталію, чому ви називаєте мене виключно Лободою, а на ім’я ніколи?
— Тут просто є певний збіг, може, колись при нагоді розповім, а може довідаєтеся й так.
— Щодо збігів. Великодня ночівля оперативника у Нижніх Боках, це акція з полювання на маніяка?
— Шановна Лободо… Ви уявляєте собі маніяка, який повідомляє міліцію, де і коли саме наманіячить наступного разу?
І, зрештою, Зорич не стільки, так би мовити, проводив ніч у Нижніх Боках, скільки зустрічав Великдень у нас із Деном. Він зараз один, розумієте, як воно. А для Дена тепер — перший Великдень не в Пісках, не з батьками. А для мене — цей Великдень ніби на повороті. Краще було нам втрьох разом бути.
Соломія не попросила розшифрувати цей «поворот». А фермер провадив далі:
— Це я привіз Ліну та Богдаська з церкви. Вона вперше погодилася проїхатися моїм «козлом». Зорич? Ні, він нічого не вдавав тоді у вас, він з нами не їхав, з Ліною не знайомився, хоча, звичайно, знав про неї, від мене. А вночі він під’їхав до мене пізніше, своїм мотоциклом.
Тоді, у Великодню ніч, малий задрімав у машині. Неквапом піднімаючись із ним на руках сходами ґанку, Ліна раптом сказала Віталію:
— Побудь із ним, якщо, звісно, можеш. Я би прогулялася. Сама. Вважай, що мені хреново, а ти робиш велику ласку.
Вона вперше не відштовхувала. Уперше — майже допустила до свого життя. Хоча б зізнанням — їй хреново.
— Я був у хаті з годину, ні, напевне, менше. Почув мотоцикл Зоркого. Виглядав з вікна, бачив світло в своїй хаті. Я знав, що вони з Деном зі столом порадять, і взагалі, мене не смикатимуть. Та ні, я не бачив, чи брала Ліна з собою хоч пляшку, хоч іще щось. Я в кухню не дивився, двері причинив, Бодько ж спав.
Ні, не сказав би, що вона повернулася схвильованою, така собі, ніби щось закінчила, і ось, тепер відпочине. Я пішов, ще до повернення вас усіх з церкви.
І чуєте, шановна Лободо, так, на всяк випадок, вона більше не вийшла б з хати, не залишила би Богдана самого вночі. Могла піти, коли ви приїхали? Посиділи, потім повдягалися? Вам видніше, в хаті ви були. Але… Мені також інколи видніше. Бо згори.
З невеличкого вікна горища свого будинку (дядя Ваня називав це не горищем, а «мізінінчиком», чи то від «мезоніна», чи від «мізинчика», так і повелося) Віталій інколи спостерігав за сусідським подвір’ям у бінокль. Звичайно, коли випадав вільний час. І коли сюди приїздила Ліна.
На Великдень чоловіче нічне застілля з Деном і Зоричем було нетривалим. Хлопець заснув нанизу, а вони із Зорким піднялися в «мізінінчик». Капітан влігся на широкому й високому матраці, придивляючись до дерев’яної скісної стелі, хоч на ній, звісно ж, нічого не було намальовано. Вітася сидів на старому віденському стільці, біля підвіконня. Тут лежав бінокль, і він час від часу підносив шкельця до очей, дивився в темряву.