А до себе говорила подумки, нервово. «Я не Лесечку заспокоюю, я й справді не вірю, щоби Ігор, власноруч чи руками найманця…»
Ага, впевнена, що через майно — ніколи. А через конфлікт? Хоча, близькі свідчать, є особливе ставлення, відраза до мертвого тіла. То й до процесу роблення мертвого з живого, еге ж, має бути залізне застереження? О, вже дійшло до «свідчать»… Не бридко формулювати так щодо друзів? І не спиняєшся, ось зараз — у голові розкручується, яким би міг бути немайновий конфлікт.
Дикість, проте… Богдан є сином Ігоря? Ліна хрестила в них Дарусю, і «що за кума, як під кумом не була»? Стривай, ні, тоді, якщо й так, а Ігор від Лесі йти не збирався, він волів би, аби хлопчик був за племінника. Йому не було б чого гніватися на наївного брата, який хотів з Ліною одружитися.
І головне — Соломія не вірила у цей варіант (сама таке придумала, але з життям воно не римується, від Онищуків брехнею не тхне!).
— Не кидай нас, Солю… І так важче нема куди, і, знаєш, Лінка сьогодні таке сказала — мовляв, Сергій через неї загинув, то, може, їй тепер краще вшитися з наших очей?
А Лінка — це ж кусок мого життя, та й не в тім справа, просто, у чому ж вона винна? Бігав Серьожа за нею, хотів її, але, ти ж його знаєш, і це для нього було як усе інше, без зайвих трагедій. І знову — не в тім справа. Просто — як їй було покохати, якщо не кохається?
Іще Лесечка сказала: «те, що Сергій сюди тихенько приїхав, те, що Ліна побачилася з ним, змилася з церкви, притаранила йому ту клятущу настоянку — ні про що не свідчить. Все це могло бути звичайною справою. А потім Серьожа залишився на березі сам, і якийсь звір, цілком-цілком чужий, звідкись узявся та й накинувся на нього».
— Так, Лесечко. Хай би усе було саме так…
— Солю, ти не віриш у маніяка. Я відчуваю це, Солю. То скажи мені щось, може, не зараз, але, Солю, що думає твоя руда розумна голова, як усе могло статися?
А Ліна того дня тет-а-тетів розповіла ось що. Вона мусила поділитися. Вона просто остовпіла, коли Романія Василівна відкликала її набік, та…
— Перекажіть своєму татові, що він може не хвилюватися.
Зі слів Романії Василівни виходило, що Степан Петрович, про існування якого Королева до цього не думала, написав їй листа. «Конверт, надісланий терміновим замовленням, принесли якраз перед тим, як я виїхала сюди. Добре, хоч не на фірму. Не бажаю розмірковувати, як ваш татуньо випантрував адресу й прізвище. В листі ж він повідомив, що мій „оболтус“ чіпляється до його, гм, особливої донечки… І набрид, гм, дівчинці так, що він, батько, звернеться у міліцію, якщо переслідування не припиниться. Так ось, дівчинко… Можете переказати, що…»
Ліну не подивувало, що батько (про нього вона сказала якось незвично, «мій… отець», сказала з паузою, ніби підшукуючи слово) нишпорить у її мобілці, варто лише піти у ванну. Або ще якимось чином збирає свої химерні досьє, знаходить адреси її знайомих.
А з приїздом Сергія — було так. Той пропонував і пропонував, писав і дзвонив, наполягав, аби зустрітися на Великдень. Вона не хотіла. Цього разу — не хотіла особливо. До Нижніх Боків подалася ще до приїзду сюди Онищуків, Лесеччина мама завжди приймала її. Не втікала, ні. «Поїхала й поїхала, не вперше». Серьожа тим часом навідався у Містечко. Телефонував Ліні звідти. Ні, вона не крила, де є.
Те, що він теж рвонув сюди й поставив намет на березі… Це не вперше. Якось минулоріч, у вересні, тоже було так. Онищуки приїхали на довгий уїк-енд, вона, «тут попуткою від Містечка — півгодини», до них приєдналася. А Серьожка щось вигадував, тишком-нишком, ані слова ні братові, ні Лесечці, прискакав зі своїм наметом, і ночував на Росі. Таємничо кликав її дурнуватими есемесками. Тоді вона не прийшла. Те, що він на цей раз забув мобілку на зйомній в Містечку квартирі — так він просто роззява. Й недалеко це, сподівався забрати.
А зараз вона хотіла побачитися з ним, аби переконати більше не чіплятися до неї із заміжжям.
— Тим разом я обдурила усіх, поперлася до нього з їжею та пляшкою. Дивно, що менти нічого не знайшли в наметі, там же був і карімат, і спальник, і пластикові стакани, і, хай йому чорт, він привіз «Шампанське»! І, звичайно, не голим Сергій там сидів. І… Я хотіла, аби він вислухав мене, та забрався. А тепер виходить, треба було хапати його за барки, тягти до хати, здавати Ігореві. Розумієш, і все б обійшлося. Він же… Співав Мендельсона, тобто, вважав, що співає саме марш Мендельсона, «трам-пам-папам-пам-пам-пам». Вигадував, що під цю мелодію ми урочисто заявимося до усіх зранку, «женіхом і нєвєстой». Я накричала на нього, пішла. Лишила його у наметі.