Колись, у наметі, золотого вересневого уїк-енду, Сергій дивився на листя, яке вітер вкидав у течію Росі, дивився на самоті. Зараз, у соковитому темному весняному повітрі — він чув, як до намету знову наближаються людські кроки. Ліна? Вона повертається?..
— Соломіє, я не бажаю обговорювати, «як і чому» і кого я не хочу, тобто, усі ці манси навколо женихання. Усе, усе! Я забороняю тему!
Лобода хотіла сказати, що сама ніяких тем не піднімає, чи не так? Але вимовила лише:
— У форматі заборонених тем говорити важко. Важко так говорити, Ліно.
— Зі мною — важко. Усе. Й усім.
На сусідське подвір’я, по Богдасика, Ліна пішла, поставивши саме таку крапку.
Отже, Степан Петрович її не застав. А Соломія нікому не сказала про відвідини хати «отцем». Ага, сказала Зайцеві, але вже пізно ввечері.
Наступного дня Лобода чекала на те, що назвала «слушним моментом». І ось, Ліна з Лесечкою, прихопивши малечу, відправилися до сільської крамнички — з правденківського подвір’я воно далеченько, та все ж ближче, ніж до магазинів у центрі К., а треба хоча б свіжого хліба.
— Зайцю, стій на ґанку, й воруши вухами. Якщо дівчата повернуться… Ну, або Ігор там на кухню направиться, словом, говори до них що хочеш, тільки голосно, щоб я почула.
— Яволь, мій командире! Дам три зелених свистки, чи ти волієш один червоний?
Соломія переступила поріг Лінчиної кімнати. Що ж, приміщення невелике, речей обмаль. Крем, дезік, щітку для волосся викладено на підвіконня. Так… Ось жовто-червоний біллівський пакет з Богдасиковими лахами. Лобода зважила його в руці. Такий, як і має бути, якщо всередині шкарпетки-шортики. («Що саме я шукаю? Важку бомбу? Закривавлену сокирку?»)
Книга на стільці біля ліжка. Ліжко високе, видно, що під ним нічого. Лінчин одяг — перекинуто через спинку. Поряд сумка. Пуста чи майже пуста. Соломія смикнула за блискавку. Ага, іще одна книжка. А що це за білі аркуші, вони стирчать з-під обкладинки?
Чорним по білому, видрукувані на принтері рядки — «… нищитиму тих, хто може забрати мене від Батька», іще, іще — «не думаючи, не шкодуючи — розтяти голову…»
Лобода занурила пальці у кишеню сумки, обережно витягла брелок з ключами. Кілька секунд потримала здобич у руках, і, рішуче затиснувши у своїй долоні, вийшла з маленької кімнати у кухню.
— Я не забрала сторінки. Просто запам’ятала дещо з того, що там надруковано. Але знаєш, Зайцю, Ліна, як ми сюди приїхали, цю книжку мені показувала, це також детектив, але інший, у твердій обкладинці, не той, що вона зараз дочитує.
— Ну, то й що, вона ж не дала тобі книжку, залишила в себе.
— Я тримала її у руках, гортала, не було там ніяких аркушів-закладок.
— Не було, а з’явилися, бо хазяїн-барин, що хоче, то в книжку й запхає. Точніше, хазяйка…
— Тут у хаті ніякого принтера нема. Везти з собою окремі аркуші незрозумілої писанини, без початку, без кінця? Везти у чомусь іншому, а потім перекласти їх у книгу, яку збираєшся читати, коли доб’єш попередню?
— То добре, чиї ж тоді ці бамажки, і, головне, як вони заповзли в її сумку?
— Може це й справді її папірці… Якщо, наприклад, припустити, що Ліна пробує сили у написанні такого собі тріллера жахів. Але дещо перевірити кортить не тільки тому… Гей, Зайцю-Зайцю, перевіряти доведеться тобі!
— Викладай план, мій командире. Проте, здається, ти занадто довіряєш саме їй, Ліні.
— Занадто? Мені здається — якраз за розміром. Як свого часу тобі…
Розділ 15
«З трьох тисяч опитаних пань середнього віку, 53 % не криють пристрасті до хлопців, молодших за себе на десять, а то й на двадцять років. Часто жінки звертають увагу на молоденьких, якщо жінці зовсім нецікавий матеріальний бік стосунків».
Соломія пізніше сварила себе: нащо нагадала Зайцеві за довіру авансом? Проте, здається, він сприйняв це без образ?..
Їхня маленька кримінальна історія сталася років п’ять тому, може, трохи менше. Лобода переходила на нову роботу. Це було ще до видавництва. Проект щотижневика, покликаного нести так званому середньому класу гарно викладені відомості на актуальні суспільні теми, виглядав привабливо. Соломію, чутливу до смаку слова, дещо напружувала назва журналу — «Grot». Чому латинкою? Якщо вже так, то чому без артикля? І, стривайте, первісне значення цього слова в перекладі означає «печера»? У всякому разі, приміщення, позбавлене вікон…
Втім, вікна у приміщенні нової редакції, звичайно ж, були. І те, що з вікон не дме, шеф-редактор Ірен Ляболь, здається, спеціально підкреслювала. Бо коли Соломія прийшла на співбесіду, то побачила даму у шовковій майці на тонких бретелях, при тім, що за вікнами шугав січневий вітер. Літній прикид мав би засвідчувати приналежність до касти, де «ми не залежимо від пори року. Ми не помічаємо погодних змін. Це усе знаходиться за стінами, де хапає дрижаки та кутається плебс».