Затишний світ безхмарного кондішен у офісах та автах… Лобода (теоретично) не мала нічого проти його відокремленого існування. Просто — коли відчуваєш, що приналежність до «там» підкреслюють, стає трішки смішно, анекдот згадується. Їдуть двоє скоробагатьків у автомобілі, в салоні задуха, піт тече. Один каже: «не витримаю, Вован, відчини, бля, вікно». А у відповідь — «терпи, брателло, а то лохи взнають, що в нас, бля, кондиціонер не паше».
На Ірен Ляболь Іра Блажко перетворилася міцно. Не подумайте, не про власноруч намальоване псевдо йдеться, о, ні, «Ляболь» значиться офіційно.
Шість років відсиділа Іра у французькому заміжжі. Саме відсиділа, у всякому разі так розцінювала це сама. Те, що від старого Жерарчика й сірого волосся, яке стирчить йому з носа, її тіпає — знала завжди, перед весіллям знала, еге ж. Але те, що мешкати у Франції можна не в Парижі, уявіть, в якомусь закапелку Бретані… Те, що заможний і охочий до ліжка молодої дружини Жерар Ляболь у вільний від бізнесу час надає перевагу не світським тусовкам, а жлобській грі в шари («курво мамо, які в сраці шари?!»)… Це таки стало її нелегким внеском у нинішній результат. Звичайно ж, не в голе французьке прізвище. У кошти, які вдалося-таки вимантити в старого довгим і нудним процесом розлучення.
Соломія не знала, чому, повернувшись до Києва, Ляболь завела собі саме часопис, а не, скажімо, косметичний салон чи магазин порцеляни. Але менше з тим.
Лободу найняли не лише для літературної правки. У якості першого заступника шефині, Соломія стала фактичним редактором кожного випуску. Треба віддати належне, Ірен тупою куркою не була. Вона хотіла, аби глянцеві зошити «Grot», які регулярно лягали на столи сильних світу сього, було зроблено на високому рівні.
Соломії подобалося будувати номер. Ірен — подобалося, як виглядає готовий товар, і, звичайно, те, що на обкладинці, під гарним портретом, стоїть філігранний розчерк «Ляболь». А гроші шефова платила прийнятні.
Ще на січневій співбесіді Ірен, серед іншого, задала запитання, яке чи то зачепило, чи просто злегка здивувало Лободу. Мовляв, тут молодий колектив, і як ви уявляєте собі співпрацю з таким віковим зрізом? Соломія не вважала старістю свої тодішні тридцять п’ять. Ляболь було не менше, та що там, на певний шматочок більше. І Соломія, якщо йдеться за вигляд і стиль одягу, хоч не молодилася, завжди і всюди виглядала молодшою за свій паспортний вік. А що більш важливо, вона не ззовні, а з середини не відчувала себе раритетом з «раньшего врємєні».
Шефиня тоді, здається, додала щось, де пролунало: «зовсім молоді мужчини»…
Що ж, такі херувими різного калібру й справді крутилися у редакції. Проте серйозні автори, які працювали поза штатом, і від яких Лобода отримувала нариси та есеї, до херувимського сонму не належали. І команда випуску, оці конячки, що й витягають номер у світ, крильцями не мерехтіла.
Чи належав до херувимів класний веб-дизайнер Сашко Заєць? Як виявилося пізніше, і ох, скандально виявилося — Ірен вважала, що так. А Соломія чи то не зауважила, чи просто не дивилася з такої точки.
При тім, якщо брати красавчика в окулярах за лакмусовий папірець «вікового зрізу», стосунки з яким мали б скластися, то вони в них якраз склалися.
Зайцю — а це була його перша робота — було страшенно цікаво верстати сторінки. Цікаво «штурмувати мізки» разом з тими, хто, на запрошення Лободи, на десять хвилин кидав поточну роботу, аби наваяти пропозиції до гасла номера та фотки на обкладинку («валіть усе, навіть коли видається абсурдом, зараз відштовхнемося!»)
Народилася у Зайця звичка, не кожного вечора, але після особливо напружених трудів, підлаштовувати свій вихід з контори — під Лободу. Аби разом йти до метро «Арсенальна». І робити щось на зразок підбиття підсумків. Згодом — він почав вивалювати цій обалденній рудій тітці й про хитросплетіння з приятельками, всілякими «ледями гагами», і про книги, і про те, що десь у Нетішині мама гнівається, адже кинув він хімічний факультет на передостанньому курсі, весь — у комп’ютерах, а зараз завис у редакції…
Лобода не могла б сказати, що відводить цим прогулянкам якесь місце у своєму житті. Але «звір Зайчисько» видавався цікавим. Інколи, згадавши про щось з вечірніх діалогів, вона посміхалася: невже — схоже до материнського почуття? Але це ж треба було би примудритися, народити такого в 15 років…