«Я ніколи не бачила ні Ігоря, ні Зайця оголеними. — Брешеш, бачила в плавках, на пляжі. — Но, не думаю, що відсутність деталі туалету не дає впізнати аж так. — Ти б хотіла впізнати когось з них в одороблі?!»
Треба бігти. Ні, не зі страху, не «від» — а «до». Не від покійника. А до живих людей.
Розділ 2
«Знаєте, що потрібно, щоби народитися наново, з нуля, досягти того, що можна отримати, лише отак народившись удруге? А я знаю напевне».
Зустрічі з одороблом початок прогулянки ніяк не передбачав.
«Хмари розійшлися. А на світанні періщив такенний дощ», — думала Соломія, прямуючи до річки у Великодній полудень.
Ніби Червоний Капелюшок, вона несла кошик зі смаколиками. Лесечка спакувала туди кілька крашанок, скибки шинки, покраяну паску, ту, з менш солодких, без родзинок, щоби до м’яса.
— Хай бавляться, якщо придумали собі таке. Вони, мовляв, рибалять, а женщіни носять своїм добитчикам їжу, аби ті не охляли. Солю, підеш? Я тут після нашого розговіння посуд змию, поприбираю, Дарку попасу — якщо я піду, вона на річку також вчепиться, а я хочу, щоб повітря прогрілося — чула, як вона в церкві кашляла? Та й Богданчик уже встав, а Ліна досі не виходила. До речі, якщо рибка у них справді є, тягни до хати, почистимо, смажити будемо. Чистити Лінку заставимо, бо щось її трудового внеску наіщєшся!
І справді, Ліна приїхала дещо таємнича, що там, якась відморожена. Та годі, хай Лесечка з нею й розбирається.
А ось Заєць тут з першої хвилини — ніби давно свій.
Ким був у житті Лободи цей «звір»? Лесечка й Ігор розуміли. А інші — як собі хочуть. Коли в одинокої, нахабно рудої, стрункої особи мешкає молодший від неї на п'ятнадцять років хлоп — що тут довго думати тим, для кого це є пікантним скандалом?
Щоби не думали зайвого — кожного брати за руку, й тягнути в хату, аби показати дві окремі постелі в різних кімнатах? Хапати за рукав і розповідати, що 25-річний програміст в окулярах а-lа Джон Леннон, з чорним хвилястим волоссям чи не до плечей, той що радо виносить пакети зі сміттям — тіпа, хто? Брат? Вірний однодумець і співрозмовник?
Менше з тим. Сашко на прізвище Заєць у Соломії був. З того моменту, коли Лобода сказала юному колезі по редакції, з якої вилетіли вони тоді обоє — щось на зразок: пішли, хлопче, додому.
Але це — інша історія. Вона ще пригадається, хоч і не в цю хвилину.
Минулого літа Заєць не їздив із Соломією в Нижні Боки. У відпустку волочився десь на морях, з черговою «Леді Гагою». Лобода, неініційована естрадною попсою, не уточнювала, чи це ймення справді належить співачці (можливо нє, фігуристці?), й не з'ясовувала, якого милого Заєць саме так називає геть усіх своїх невідомих їй ляль, котрі швидко змінюються. Нинішня «Леді Гага» — виклювала, за його скупим поясненням, Зайцеві печінку акурат перед святами. Онищуки кликали на Рось — Заєць захотів Росі, й устиг розкуштувати її з п'ятниці, з першого побачення.
Єдиний, кого зустріла Соломія дорогою, був дід, що перебирав соняшникове насіння, сидячи на осонні, на цераті біля паркану. Ще до потопельника, коли не дійшла до Росі, саме тут Лобода втрапила у смішну халепу: на неї поласився хижий індик. Вона ще подумала, як смачно розповідатиме компанії про пригоду з цим «іспанським танцюристом-мачо». Але тепер індик геть забувся. Захекано долаючи пагорби, Соломія повторювала собі: соняшниковий дід мусив бачити Ігоря й Зайця, бо тут вони проходили з вудками…
Розділ 3
«Не думаючи, не шкодуючи — розтяти голову… Бо з неї народиться моє нове життя».
Напередодні компанія, як і годиться, збиралася святити Великодні наїдки.
Нижні Боки приліпилися до райцентру К. лісопарком навкруги старовинної, нині музейної, садиби Понятовських. Йти до церкви (совєти постаралися, аби в селі храму не залишилося), у місто, через фантастичні тераси перлини паркової архаїки, — це було б чудово. Проте, хвилин сорок в один бік. Пізнім вечором, з дітлахами, то краще автівкою по шосе, котре, дякувати Богові, не зачіпало своїм розжареним прозаїчним бетоном ні парку, ні хутірського поселення. Проїхатись — на раз, хвилин по десять, що туди, що назад.
Поїхали «Ренусею» Соломії та онищуківським авто. Не стільки для параду — задля того, аби не тіснитися й не жмакати кошиків із піщею та пітієм, призначеними для освячення.
Коли на нічному подвір'ї храму почалося кропіння кошиків — Даринка плигала й підставляла заплетену голівку під максимум бризок з кропильниці панотця (чи дяка?). А Богдасик? Тихушник з очима-озерцями, Лінчин золотий безбатченко? Молодший, він всюди тягнувся за Даркою.