Соломія тішилася, що встигла зробити це. Наступного дня у редакцію навідався водій Бонка. Той подзвонив до Лободи як до заступника редактора, повідомив, що «я пришлю, приїдуть, заберуть дещо». Водій, зокрема, забрав і зв’язку особистих ключів шефині.
Бонком поза очі (може, у певних колах в очі також) звали такого собі Бончука, чи то авторитета, чи напівавторитета. Підбандиченого бізнесюка. Його якийсь там фонд якогось розвитку-дослідження-відродження значився серед співзасновників журналу «Grot». А Бонк, з усіма підставами, не лише значився, але насправді був нинішнім покровителем і сердечним другом Ірен Ляболь.
Бонк. Про нього говорять — часами скаженіє. Але перш за все, треба спробувати з’ясувати, як там було з цим проникненням Зайця, чи у будинок він дійсно заскочив сам, чи спокійно зайшов разом з Ірен. І виходив же, біг до ліфта — адже цьому й свідок був! Якийсь там, Заєць сказав, перець виходив з ліфта. Звичайно, знайти його нелегко. За яким правом Соломія могла б розпитувати сусідів Ляболь на поверсі?
Стривайте. У будинку, тим більше такому, є консьєрж.
…Ляболь ніколи не брала до уваги «обслугу». Покативши тєлєгу на хлопця, пані Ірен і не подумала перекупити консьєржку.
Лобода також не лізла до тітки з грішми. Проте таки купила її. Нанизуючи слова, збрехала лише в одному, назвалася сестрою «того студента в окулярах, пригадайте, благаю, я присягаюся, що ні одне ваше слово ніде не пролунає офіційно, я просто маю знати, як малий потрапив до тої дами з 53-ї квартири, і хто іще заходив, коли він ішов звідси».
Лобода згадала, що колись читала про мнемотехніку, яка допомагає свідкові відродити картинку подій… І тепер вона застосовувала теоретичні прийоми, не знаючи, чи правильно зрозуміла їхню суть… Проте, старалася. І консьєржка пригадала, змалювала картинки.
Жодне слово із записаних на диктофон, який крадькома, у кишені, ввімкнула Соломія, й справді не пролунало офіційно. Вона просто взялася за телефон.
— Пане Бончук, якщо ви не знайдете для мене півгодини, я надішлю вам листа з певною розгорнутою інформацією на електронну адресу фонду, я ж не знаю вашої лічки. Але погодьтеся, краще ж переговорити, справа стосується нашого журналу, так-так, правильно, вашого журналу…
У підсумку — Бонк прийшов. І мовчки слухав Лободу, а вона повторювала собі подумки: «потрібна стисла, чітка конструкція інформації. Не хвилюватися, ніби я просто пишу колонку в журнал, тільки так».
— Ти не наїжджаєш, ну, не шантажируєш… От, знаю чомусь, що ні, і всє дєла. А таки намалюй собі, я з ліфта, цей сцикунок у ліфт, двері відкриті, курвища у прихожій гола стоїть…
Фейс їй відрихтують, я вже за все гроші вніс. Але сказав, коли пискне, що я руку приклав, то рихтовка не допоможе, потім уже не допоможе, бо ще раз прикладуся. Блін, я думав, скаже, що на вулиці її побили, я не знав, що вона сцикунка замаже, а дєло нам ні к чєму. Ладно, це на мені, заяву вона забере. А знаєш, ти б журналом краще, ніж вона, рулила, хоча тепер уже не поруліш, вєдь панімаєш, як воно тепер.
— Не пригадаю собі, відколи ми з вами на «ти».
— А ти нікого не боїшся…
— Панічно боюся гусей.
«...А не двоногих (рогатих) козлів», — Соломія не додала цього, навіщо хамити впусту?
Із СІЗО Заєць вийшов неголений, мружив очі без окулярів, радісно ніяковів.
— Хоч би з хати дали забрати хурду-мурду, а так — викинуть мене, ясно, мені однушку ж від контори знімали, так домовилися, коли на роботу взяли. Я у Нетішин не повернуся. Робота буде. Знаєш… Ай, вибачте, мені там приснилося, що ми на «ти»… Я дурний зараз, мені здається, що й на вулиці мої шкарпетки смердять. Окуляри? Розби… Тобто, роз-би-ли-ся, нічого, тільки зараз без них голова болить, але це нічого…
— Усе — потім. А зараз — пішли, Зайцю. Додому.
Саме так і з'явився тоді, п'ять років тому, кумедний та вірний Заєць у житті Соломії.
…На вечірньому ганку в Нижніх Боках Лобода пригадала оборудку з ключами від сейфу Ляболихи, й показала Зайцеві свою сьогоднішню здобич з Лінчиної кімнати, заховану в пачку з-під цигарок.
— А якщо Ліна кинеться по ключі? Ну, просто збереться їхати додому?
— Шукатиме — значить, просто загубила. Потім знайде. Десь у кутку. Поїхати — ніби не поїде, не кине Лесечку, та й до свого суворого тата вона не так, аби поспішала. Адресу в Містечку я тобі скажу, я виведу на це розмову, й скажу тобі, або, як будеш при розмові, сам почуєш.
Як, вистачить тобі хакерської геніальності, аби залізти в документи, навіть якщо комп у Ліни вдома запаролено?