Те, що по голові Тетяна дістала не сильно — було єдиною хорошою новиною. Скажімо, єдиною зрозумілою, безперечною. Все інше викликало безліч запитань.
Ліна не писала до Тані місяців зо три. «І взагалі, не думаю, аби я могла б смикнути тебе з вереском — „рятуй, дорогенька Та“», — зазначила вона досить шорстко.
— А я сама не знаю, якого хріна зірвалася, їхала сюди якимись попутками. Думала, йдеться за таку собі смішну авантюру, може, від жениха тебе рятувати…
— Ти мене колись від женихів рятувала?!
— Та ладно, просто нудно у нашому зажопінську, рік у школі до кінця іде, вихідні поспівпадали, тягнуться…
Тетяна Лободі не сподобалася. Була вона якоюсь такою, здається, примітивнішою за своїх студентських подруг. За Лесечку — поза всяким сумнівом. І, до речі, за Ліну також. Та менше з тим, це не означає, що хтось може бити її каменюкою по голові!
На березі, за словами Тані, їй було ні краплі не страшно. Виявилося, що там, де колись вони з дівчатами смажили ковбаски, зараз стоїть намет. «Я подумала, що ти, Лі, мене якраз туди на якусь імпрезку покликала. А там туристи, пара з Варшави, вони переночувати стали, вони якимось гумовим човном, забула, як називається, по Росі униз пливуть».
Лячно стало, коли, не дочекавшись Ліни, Тетяна вирішила йти до Лесеччиної хати. Коли віддалилася від намету, піднімалася на пагорб, спускалася, ще не дійшла до перших будинків — відчувала неприємне. Навіть моторошне. Ніби хтось іде за нею, на відстані, неухильно. Ага, ще тоді, коли говорила з туристами, їй здалося — хтось тихо шастає за кущами.
— Морячок? Але чому ж далі не спрацював, не довів до кінця?
Здавалося, Віталій сказав це лише до Лободи. Заздалегідь почувши від неї, що на березі, в темряві, сама, сидітиме потенційна жертва «нехорошого місця», він відрядив Костю-Морячка припильнувати.
Чому не сам? «Я знав, що сам я тут буду. Коло вас усіх». Пізніше фермер-снайпер розповість Соломії, що ні, не кинув він Морячка, як то кажуть, під танк. Уже знав, що на березі туристи, і, напевне, нічого не станеться, попросив лише підстрахувати. А сам вирішив дочекатися Ліни, якщо і справді піде вона на таємну зустріч. «Я не стежив би, і… Знаєте, нікому б стежити не дозволив. Що би зробив? Спитав би, що сталося, чим допомогти. Пішли б ми туди удвох. Або ніхто би не пішов».
А Костя-Морячок, навпаки, був упевнений, що спрацював, виконав прохання «малого Вітаськи». Непонятна дівуля погуляла над Россю, потерлася біля намету, поцвірінькала з туристами. Вона, жива-ціла, подалася до перших хат. Він піднявся на пагорб, подивився. А тоді розвернувся до намету. Здавалося йому, що звідкись знає польську мову. Одиноко б згадати — горілка це гожалка, чи якось ще? Ага, вудка, точно. Він не жебрає, і знає, що людям, які спортують на човні, рибки не продаси. Але якщо не в дорогу, а на сьогоднішню нічну юшку, га? Або ще щось намалюється?
Тут, щоправда, нарешті зірвався дощ, і Морячок наплював на туристів, почимчикував додому.
Костя не взяв до уваги одного куска шляху дівулі. Там, де скінчилися будинки, і вона звернула у провулок, щоб до хвіртки йти повз темний правденківський садок.
— Я уже психувала, тут ще й дощ зірвався. Обернулася, і побачила, в повітрі танцює світло, ніби ліхтарик, але високо. Ніби хтось підняв його до голови? Потім згасло, щось затупало, і… Отак, з-за спини, хтось притис мене до себе рукою, і знов світло блимнуло, і згасло, і — мене по голові…
Лобода зосереджено простягнула напружену руку до Віталія. «Дайте свою. Ні, ліву. Дивіться, Тетяно!» Усі дивилися не на руку. На Соломію. А Тетяна заблимала круглими драже очей: «Щодо лапи? Ні, не схожа». Посерйознішала: «Правда, не така. В тої на мізинці…» Вона раптом перервала себе. І далі лише повторювала, що ні, ніякої заяви у міліцію не писатиме, і взагалі, якби знала, що тут вбивства і маніяки, ніколи б не приїхала, і зараз — просто поїде геть, і все, і лікаря не треба, бо якщо накладати шов, то вистригати волосся, не хоче вона, само усе заживе.
У рані засичав перекис.
— Днів десять ходитиме нерозчесана, якщо залізе туди гребенем, то ой-ой, — Віталій викинув у кухонне відро останню, ледь червонаву ватку.
— Я образила вас.
— Не так, аби дуже. Шановна Лободо, ви таки вирішили розгребти оцю історію…
— Де саме були ви, Віталію, коли усе сталося?
— Тупо сидів на камені, тому, що на узбіччі нашого провулка. Чекав, чи не з’явиться на вулиці Ліна. А таки тупо сидів, бо не побачив, що з-за рогу виходить дівчина, отямився лише тоді, коли вона заверещала. Кинулася у хвіртку, чомусь незачинену, до вікна, воно єдине світилося. А я спочатку не за нею, не на подвір'я, я рвонув за тим, що втікав, але де там, він у темряві, й не дорогою, і не до шосе, а різко вверх, до того будинку, який нагорі, пустий, на продаж. Він через паркан сигонув, і згинув у кущах, вони ж там непролазні. Напевне, варто було б пошукати. Але я за дівчину перелякався, ну, і за… усіх. То бігом повернувся, а вона вже біля вашого вікна, і ледь не впала.