Выбрать главу

Соломія й не зауважила, коли Віталій примудрився зателефонувати своєму Зоркому. Проте поки Лесечка напувала Тетяну кавою, той пригнався на мотоциклі.

— Якщо не пишете заяви, то вважайте, я з приватним візитом.

— Добре було б, якщо не стільки з приватним, скільки з привітним!

Ого, Ігор знову жартує, знову намагається грати словами… Лобода мовчки зраділа, а Лесечка відверто засміялася.

— Капітане, я заберу у вас кілька хвилин, будь ласка, — Соломія витягла Зорича на ґанок.

* * *

— Про що вона питала тебе, куди поперлася? — Віталій дзвонив до Зорича. Мало не кричав. Спочатку було так — капітан поїхав, захопивши з собою Тетяну. Та погодилася зазирнути до лікаря («анонімно, правда ж? І вааще, я послизнулася і впала сама»), потім автобусом з К. вирушити у свій, як вона тепло називала селище, зажопінск.

І тільки після їхнього від'їзду всі побачили, що Соломії немає. Немає й «Ренусі». Вона нікому не сказала, куди і навіщо вирушила. І, коли Ліна повідомила дещо зовсім дике, Заєць розхвилювався й почав повторювати: «Лобода здатна полізти в пекло, вона здатна, вона…»

Віталій розвернувся, нічого не сказав, пішов до себе. Зателефонував, розпитав опера, мовляв, що Соломії від нього треба було, де вона може бути зараз?

А потім компанія й не помітила, що курява здійнялася за «газоном» фермера. Заєць і Лесечка дзвонили до Соломії. Казенний, й, здавалося, єхидний голос у слухавці з разу у раз пропонував їм «залишити повідомлення».

Розділ 18

«Хороша моя Лінуся, дай Боже, щоб я помилялася, але здається, я знаю, що тобі так сильно болить. Але головне ось що. У тому, що я мушу тобі розповісти я не помиляюся, це точно».

(З листа тітки Сані).

Соломія стояла біля вікна, ззовні прикритого дерев’яними заслонами. Друге вікно цього чужого маленького будиночка було заґратованим. Двері зачиненими.

Спиною до Лободи, звичайно, не знаючи про те, що вона в кущах, голомозий чоловік у дорогому спортивному костюмі зачинив двері на кілька замків. Він сів на велосипеда. Нарешті, зник в кінці пустої вулиці. А Соломія для надійності почекала зо чверть години.

Дерев’яні заслони (не так, правильно — віконниці, а російською — ставні) було защеплено на звичайний гачок. Вона відкинула його. Скло не заґратоване.

На світанні, коли Лобода запитала в капітана Зорича, як би довідатися, де у Містечку знаходиться дача Степана Кравченка — опер, на диво, не з’ясовуючи, нащо воно їй, відійшов набік, зателефонував, треба розуміти, до колег із сусіднього райвідділу. І розповів, що кооператив «Зелений» у Містечку єдиний, і знайти садибу Кравченка просто.

Ділянки решти шестисоточників будинків практично не мають. У маленькому місті, де й так половина живе в приватних домах, дачі непопулярні, тут, в кооперативі, люди мають додаткові городи, й спорудили біля них крихітні врем’янки, а то й просто навіси. А Степан Петрович побудувався. Причому, зробив дивний плаский дах, і кажуть, що це виглядає як дерев’яний кубик, ще кажуть — «бункер»…

Капітан, ніби опам’ятавшись, нарешті запитав: «Треба розуміти, взнати про усе це в Поліни Степанівни ви чомусь не схотіли? Та гаразд. Як би там не було, що б вам не здавалося, мусите повідомити мені. Без фантазій, і взагалі, без фокусів».

Лобода відговорилася тим, що обіцяла пізніше приїхати у відділок — «я наразі спробую упорядкувати свої фантазії».

— Є у вас, маю на увазі, в вас самій, щось переконливе, — опер чи то похвалив Соломію, чи покепкував з неї.

Впорядковувати фантазії Лобода вирішила дією. Сіла за кермо, подалася у Містечко. Розшукала дачний кооператив. Дочекалася справжнього ранку.

І тоді, недобрим словом згадуючи власну неспортивність, подолала паркан. Вмостилася в кущах. Звичайні порічки, ще без ягід. Якщо на хвилину прилягти, подивитися знизу — вимальовується справжня фантазія. Щоправда, світла, принадна. Гілки, вкриті чітко вирізьбленим листям — ніби звивисті вулиці маленького теплого міста, кожний листок — зелений будиночок. Добре у цьому місті, там нікому не болить, нікого не ображають.