— Стояти, не руш! — фермер-снайпер зойкнув, коли підхоплювався на ноги, проте хутко опинився біля знахідки.
— Думаєте, він замінував власний бункер?
— Я не думаю, я… У таких випадках філософія — це зайве. Хай йому чорт, перш за все треба вибратися звідси. Усе інше — потім. У вас мобіла працює?
— Я лишила її в автівці, спеціально. Не хотіла, аби задзвонило, поки буду сюди підбиратися.
— Геніально. Просто вимкнути не можна було?
— Авжеж, хреново. Я буваю часами тупа щодо техніки, всієї, крім компа. Не повірите, боюся мобілку вимикати, здається, що потім не увімкну. Коза Соломія…
Фермер також залишився без телефону. Кравченко під час бійки намацав мобільний Віталія у його кишені, видряпав, примудрився розтрощити, з розмахом кинувши об стінку. Дурний-дурний, а хитрий. Ще під час божевільного діалогу Соломії видалося, що в голомозому — ніби дві істоти. В одній перемішано еклектичну маячню, і це він несе уривчасто, не замислюючись про логіку. А друга постать — з металом у голосі викладає химерні, прямо кажучи, злочинні, проте досить логічні ходи. Наприклад, вона запитала, чого він хотів від Тетяни, навіщо написав підробного листа, викликав, підстеріг, накинувся. Степан Петрович, гигикнувши, і знову назвавши співрозмовницю ідіоткою, пояснив. Мовляв, якщо нишпорять навколо бичка з намету, якого він прибрав, то хай буде в анонімного маніяка чергова жертва, на цьому ж самому місці, хай ловлять бозна-кого… І жертвою хай буде не просто будь-хто, а огидна дівка, яка колись перед ним завинила, хоч і схожа вона волоссям трішки на його Поліну-Палладу.
Лобода заперечила: «таким чином під підозру могли підпасти саме ви, бо хлопець залицявся до вашої дочки, а дівчина з нею товаришувала».
Кравченко на мить перестав бути збоченцем і хитромудрим убивцею. Він просто начальницьким тоном зауважив, що на нього, солідного науковця, навряд чи впала б і тінь підозри. Але чи не відразу ж вигулькнула та, друга істота, істеричний голос плутано поніс, що вбивця відомий, вбивала сама Паллада, «для чужих — Поліна», вбивала саме тих, хто поряд з нею, але не шанує великого Батька… І її б визнали психічно ненормальною, і «в мене дещо знайдеться, я її відкуплю, її з лікарні віддадуть батькові, вона житиме тут, де зараз смердиш ти, тимчасово смердиш. І тут лоно нарешті буде гідно засіяно, і тут, у покорі, у тиші…»
Та досить згадувати цю маячню. Що робити їм з фермером зараз?
— Отже, послуга під назвою «дзвінок другові» є недоступною. І вибиратися нам звідси — виключно самотужки.
— На крилах, і мухою крізь кришку? Хоча там і для мухи отвору немає…
— Щодо через кришку — маємо проблему, шановна Лободо. Або — навпаки, не маємо. Ви не звернули увагу, там, нагорі? Оця довбана покришка має якийсь гачок чи іншу застібку?
— Не знаю… Я взагалі тоді не знала, що цей низенький квадратний подіум на петлях є покришкою…
— А ось щодо крилець, то вони не знадобляться. Система спуску-підйому — це такий собі кухонний ліфт. Чому кухонний? Ставлять у ресторанах, якщо кухня нанизу, таким чином нагору страви витягають. Значить — що? Значить, тут, нанизу, має бути щось таке, якась фігня, що піднімає платформу.
Важелів, чи як це назвати, виявилося аж два. У найближчій до підйомного квадрата стінці один — на рівні трохи піднятої руки, і другий — набагато вище, так, що дотягнутися можна було, уже піднявшись на платформі. «Тепер понятно, як він тут один крутиться, тепер зрозуміло…» — бурмотів Віталій. І ще — «ага, в ресторанах другого, звичайно, не роблять, біфштекс не мусить сам щось крутити, і пан кухар, звичайно, має людський вихід…»
Фермер вправно покрутив важіль, і, дещо піднявши квадрат, закинув своє тіло на нього, скривившись від болю у нозі. Але більш серйозне випробування ноги мусили пережити пізніше. Платформа на товстому гвинті, який вилазив з долівки підземелля, не доїхала до висоти, на якій можна було б відкинути покришку. «Господар не боїться отак зависнути, він, коли залазить у свою нору, треба розуміти, кришки не закриває», — думала Соломія.
— Лободо, крутіть, натискайте, міцно, отак, да-да, ще! Верхній не діє, щось його переклинило…
Але переклинило й нижнє кермо. Вітася різко видихнув, зігнув коліна, і кілька разів пружно підскочив, намагаючись у стрибку вдарити в покришку напруженими долонями. Кришка, гучно гупнувши, відлетіла на п’ятій, ні, на шостій спробі. Він підтягнувся на руках, і ось, дістався поверхні. «Не годна я так підтягнутися. Та це питання стане актуальним лише тоді, якщо холерний квадрат взагалі рухатиметься, і його вдасться спустити по мене…» — думала Соломія.