На освяченні його вже не було. Все вірно, Ліна ще під час служби сказала, що їй болить голова, просто не витримати. Ігор хотів відвезти її? Так-так. Але Ліна відповіла, що під'їде до хати з кимось із знайомих нижньобоківських. Може, й справді. Може, хтось із сусідів вирішив піти зі Служби Божої раніше.
Коли повернулися, й машини було заведено на траву подвір'я, через дерев'яні ворота — розмовляли досить голосно. Проте Ліна й малий не прокинулися. Кімната, де вони ночували, була за великою сільською кухнею. Колись у цьому затишному закапелку, вікнами на чималий город, і далі, на невидиму Рось — жила бабуся Лесечки. Там вона й заснула колись назавжди, на поважному 95-му році життя.
Поскидали взуття на веранді, у кухню лише заглянули, бо стіл у залі Лесечка накрила заздалегідь, до церкви. Даруся засинала на плечі в мами, лише, як пташка, розтулила рот на крихти свяченої крашанки. Це Соломія попросила зберегти звичай, порізати одне з Великодніх яєць на стільки шматків, скільки людей тут є, «аби ще рік не розставатися». В мужиків, якщо й була іронія на обличчях, проте без зайвої балди. Лесечка зойкнула, вихопила два шматочки — лишити ж треба Ліні й Богдасику, так?
Ігор наливав горілку в чарку, яку навічно поставлено біля портрета покійного батька Лесечки, за склом книжкової шафи. Тут же ж, з іншої чарки, й сам хильнув. За тещу, за її трускавецькі води, нарешті назбирали грошви на путівку… Як завжди — імпровізував якусь фігню: «моя теща — вчителиця, моя мама — вчителиця, але теща — це телиця (Лесечко! Не щипайся, я в сенсі, що лагідна вона!), ну, а мама — хижа львиця!»
Трохи випили, дещо з'їли. Биття крашанками, в носик і в попку, полишили для дітей. Хоча, коли Соломія витяглася на тапчані під класною старою ватною ковдрою (на ці відвідини її нірка була саме в залі), вона чула, що Ігор цокнувся мальованим яйцем із Зайцем, й обоє тихо гигикнули.
Прийшов дощ. Стукав по молодому листю яблунь та волоських горіхів, як ніколи не стукає в місті.
Мужики тріпалися, як зранку вирушать на риболовлю. Ігор переконував глибоко офісного Зайця, мовляв, «верховодок і плотвиць тут просто смикаєш і смикаєш, нічого знати не треба». Зранку, тобто, вже через пару годин? Як собі хочуть, зрештою.
Лесечка зібрала Соломії кошик Червоного Капелюшка, коли сонце всерйоз пестило вікна. Соломія прямувала до річки через тихе село, й бавилася легкими думками, немов крашанками.
Нє, «ідіотизм селянського життя» (за Карлом Марксом?) був їй до снаги в усьому. Хіба що — аби не невідомі тварини. Ще минулого літа її атакували нахабні кози. Тобто, як пояснила Лесечка, і якийсь дядя Ваня, старенький хохмач, що й гнав свою череду повз їхнє обійстя — чотириногі «дівки» з нахабними очима, в яких зіниці стоять вертикальними рисками на тлі облизаної зеленої карамельки, нічого до київської гості не мали. Але хто знає, що вони собі думають, коли мекаючи пруться тобі назустріч?
Цей, сьогоднішній напасник, був без череди. Одинак. Лідер. Величезний індик із крихітною головою, якщо у порівнянні до дебелого тіла, розписного, що тобі собор Васілія Блаженного на Московії. З появою Соломії у полі зору, його перестала цікавити молода травичка. Він випнувся, й почав боком доступати до стежки, аби перетнути шлях Лободі.
Соломія вміла опановувати страх, той, що від розуму, де небезпеку можна формулювати. Але тут? Танцюрист (йой, розправляє крильця, курво, тупцює) — не з'їсть, не понадкушує. Тим не менш лячно. Люди! Рятуйте!
Так, де ж люди? Таки є! Он, біля паркана сидить цілком людський дідусь. Святкова сорочка, застібнута під останній ґудзик, без краватки, зрозуміло. Поряд з ним на старій цераті купа соняшникового насіння, не лузає, схоже, перебирає?
Кричати — «рятуйте!». Так. Але у перший день Паски, на селі, до літньої людини, без привітання, що є обов'язковим?..
Далі сталося одночасно. Індик зробив дурне фуете у бік Соломії, а вона з криком «Христос Воскрес!» — кинулася у бік діда. Старий скочив на ноги легко, до тварюки зробив переконливий жест рукою. З Соломії сміявся: «Воістину, жіночко, Воскрес. Але як живу, не чув ще, аби до птиці христосвоскресом віталися».
Не страшною видалася пригода, а смішною. Лобода піднялася на пагорб. Заблищала кучерява Рось. Треба спуститися з пагорба. Рибалять там, де Великі Шуми переходять у заплаву. Спокійнішу, більш глибоку. Тут, нанизу — клаптик сіруватого піску. З нього заходять купальники. Сільські рибалки сидять під кручею у човнах, знають де, й підважують сачком щучок, які сяють на моментально вихопленій линві. А такі фраєри, як наші, закидають вудки праворуч, згори. Вмощуються під величезним одиноким деревом, на перевернутих відрах, у які щиро сподіваються пакувати здобич.