Я його читав. Як? По смерті її тітки, по переїзді Ліни з Бодьком сюди, уже зараз, ранньої весни, коли з фронту повернувся, попросив рівненських побратимів знайти ту, ну, спадкоємицю квартири. А вона, на щастя, паперів не спалила, і навіть не продивилася. Викинула у підвал, там такий закапелок для кожної квартири під будинком є. Віддала шкатулку, хлопці переслали. Я попросив, думав, може, там щось хороше для Ліни, від хорошої людини ж, так? Може, я мерзотник, що без дозволу у листа поліз. Але якби ви знали, Лободо… Стільки років, а до Ліни достукатися не можу, не те, щоб саме я їй не подобався, а просто закрита вона, думав, що через якусь біду. А воно ж і справді так, тепер розумієте?
Та зрозумійте ж, так, чому я їй поки що не сказав. Я ж Ліну бачив коротко, коли вона на село сюди приїжджала, і вона ж від мене шугалася, я все набирався духу, аби про такі речі говорити, хоч просто про лист запитати, чи читала, ну, й… Стоп!
Віталій замовк, зменшив швидкість «козла». Попереду, притискаючись до узбіччя шосе, велосипедом їхав Степан Петрович. Виголена, а частково — й так лиса голова виблискувала під сонцем.
— Ви ж здогадалися? Про те, кого я ніби бачив на сусідському подвір’ї в ніч на Великдень? Коли він ліхтарика з голови стягав, а ще не вимкнув, на секунду саме така голомоза черепушка й промайнула. Та впевненості все одно не було, ось я і мовчав. Хоча після листа того, без усякого вбивства ще, я постановив собі — з Ліною говоритиму. Витягну і її, і Богдана з цих лап.
Газон не зменшував відстані між собою та велосипедистом. Можна сказати, що на чотирьох колесах він крався за вершником. На поворот з шосе до ґрунтового куска дороги голомозий не звернув. Зліз із велосипеда, закотив його у густі кущі. Виринув з них, і швидко, цілеспрямовано рушив дорогою, що вела до села. «Куди піде? Через село, на Рось? Чи іще раз заверне, й тоді — тільки до наших двох будинків, більше нема куди…»
Віталій припаркував «козла» на узбіччі, біля непролазних кущів. І тепер, коли він зібрався кинутися за Кравченком, стриманість виявила Лобода. «Тихо-тихо, білий день, нишком не нападе, а якщо остаточно здурів, то там все ж таки є Ігор і Заєць… Не наближаємося, за ним — але тихо…»
Голомозий звернув у провулок. І ось, коли він наблизився до подвір’я Правденків, назустріч йому, від обійстя фермера, з-під ратиць череди здійнялася курява. Ден гнав кози на пасовисько, бо яким би муторним не виявився день, а тварюки, вони жрать хотят… Найнахабніша коза, треба розуміти, саме тезка Лободи, вирвалася уперед. Денька крикнув на неї, а Кравченко рвонув, ніби хотів ударити скотину межи роги. Сонце світило, сонце сліпило очі, і, невідомо чому, голомозий налетів на великий камінь, що лежав тут завжди, зашпортався, впав, і не піднімався, хоча хлопець уже скочив перед козу, завернув череду назад.
Віталій і Лобода бігли, і бачили, як з-за хвіртки до лежачого вискочили Ігор та Заєць, а за ними — так-так, капітан Зорич, який розхвилювався після дзвінка Деньки, та й пригнався у ці чортові Нижні Боки. Світило сонце.
Дай, Боже, та саме так, напевне, це була остання нарада Лободи і Зайця у справі потопельника в рожевих рукавичках. Стояли на ґанку. Навіть присісти не хотілося.
— Уяви, я цілком здаю собі справу з цього. З того, що укриття злочину, тобто, імені справжнього злочинця — це кримінальний злочин. Але і далі я впевнена, що з людської точки зору злочином є підставити Ліну і Богдана під розслідування, яке виверне отакенну гору найогиднішого сміття. І поставити на них печатку — дочка й онук вбивці, збоченця… Хоча, знаєш, Зайцю — не знаю, як би виходила з ситуації, якщо той Степан Петрович би лишився неушкодженим, і далі ніс небезпеку. Я тому і казала Віталію, аби тільки не зараз стукав Зоричу, аби дав мені трішки подумати…
— Хоч одне добре. Якби він втратив свідомість, коли гепнувся на камінь, тобто, від травми, все одно б було таке-сяке розслідування. А інсульт — справа житейська, не тому інсульт, що тут упав, а упав, тому що його шляк трафив!
Потоптану важким черевиком руку, Соломія вирішила не замотувати бинтом. Переламів немає, а що болить — так варто поливати водою. Цією особливою, холодною водою «з нашої криниченьки».
Розділ 20
«У Богдасика буде сестричка, це точно, що дівчинка, ультразвукове дослідження вже проводили. Я дуже хотіла б назвати її Соломійкою, але не випадає, бо головній козі ми ім'я не змінимо. Може, назвемо Олександрою, а коли підросте, стане зрозуміло, чи Лесечка вона, чи, може, Саня».