Ася намагалась оговтатися. Навіщо згадувати оці дрібнички, вона ж не з'їхала з глузду, знає, як лягала спати. Піднялася сходами, тинялася між кімнатою й ванною, прислухаючись, чи не передумає Ромко сидіти з ноутом у холі, чи не вирішить і собі піднятись нагору. Тоді їй нічого не боліло. Й не кривавило. Нічого, нізвідки.
У кімнату через скісне мансардне вікно падало липневе сонце. Всі сили пішли на те, щоб якимось чином піднятися з ліжка. Вона й не думала, що за цю дію відповідає саме спина! Спина, яка, здається, рветься.
Нарешті, спустивши ноги на підлогу, вона змогла побачити джерело дивних плям.
Великий палець правої ступні був розбитим, у засохлій крові. Відбитки на підлозі свідчили: криваві сліди вона залишила, йдучи від дверей до ліжка.
Але ж цього не було! Не можна ж за кілька годин нормального сну забути про знівечені ноги, про те, що увечері боліла спина, бо увечері вона й не боліла!
В Асі зацокотіли зуби. Кімната невеличка, й можна сидячи дотягнутися до туалетного столу, схопити флакон парфумів, пластівці вати. Але навіщо? Чому б не піти у ванну, чого б це заходитися витирати закривавлену ногу, наповнюючи повітря пересолодженим запахом «Опіуму», і тут же ж, ніби крадькома, стирати плями зі світлого ламінату?
Кого боїться вона? Навіщо оглядається, в кімнаті ж нікого? До чого прислухається? Навкруги тиша. Але здається, криваві сліди у цій тиші — лунають. Як тупіт. Чужий, зловісний, невблаганний. Або її власний — безладний, у пропасниці божевілля.
«Встати, якщо сидиш, а не лежиш, уже не так боляче. Зараз, зараз… У туалет, у ванну. Викинути брудну вату, почистити зуби, розчесатися. І… Може, виявиться, що взагалі нічого не сталося? Бо так не буває, аби не пам'ятати, де понівечилася, не буває ж, правда?»
На невеличкій сходовій клітці другого поверху котеджу Ася побачила неймовірне. У всякому разі, ввечері нічого подібного не було. На крутих внутрішніх сходах дві сходинки кудись поділися. Отвір зяяв, крізь нього, крізь металевий скелет каркасу, було видно підлогу, на якій звичним безладом валялося її та Ромчине взуття.
Роман відкрив двері сусідньої кімнати напрочуд тихо. Він, незважаючи на вранішній час, був вдягнутий по-міському, у лляний костюм кольору молочної кави.
— Ромко… А що сталося тут у нас?
— Тобто? Ти що, не пам'ятаєш?..
Асі закрутилася голова. Та ні, їй це просто здалося, цього дурного ранку — просто здалося, що Роман дивиться на неї зі здивованою підозрою. Та відразою?
Так-так, здалося. Ось, усе гаразд. Хлопець усміхнувся.
Проте його розповідь про нічну пригоду не було як надягнути на голову.
Учора Ася пішла спати. Ніби — при повній свідомості. Роман іще години зо дві лишався нанизу, в холі. Пив чай, проглядав усіляке таке в ноутбуці. Пішов і собі спати. Прокинувся від гуркоту. Вилетів до сходів. Клацнув вимикачем.
Дівчина, із широко розплющеними очима, впираючись долонями, намагалася вилізти з незрозумілого провалля у сходах.
— Ти не хотіла, аби я тобі допоміг. Нічого не пояснювала. Взагалі, я не розумію, чого ти пішла серед ночі наниз. І як це при тім треба було чимось гупнути по сходинках, аби зламати їх?
— А я була взутою? Чи, стривай, босою?
— Якось не зауважив. Провів тебе до твого ліжка, переконався, що ти лягла, ніби й заснула відразу ж. Не став тебе смикати. А ось тепер ти поясни, що сталось у нас тут?
Дівчині не було що сказати. І вона, чи-то збрехала, чи то майнув якийсь спогад, проте, бовкнула: «захотілось пити…»
— Хай так. Мені сьогодні — на співбесіду. Я пішов, пока-пока!
Роман вправно переступив через провалля на сходах. Збіг донизу. Взуваючись, обернувся, й м'яко кинув:
— Чуєш… Не пий більше, ніж один джин-тонік. Домовились?
— Ромко! Та я ж ніколи, в такий час, та й взагалі, про що ти?..
— Не знаю. Згадав, як твоя Таня тоді в Кракові зі сходів літала. Добре, бувай! Ага, якщо ти й справді сильно вдарилася й думаєш, що варто до лікаря, задзвониш мені…
Асю нудило від вигляду знівечених сходів. Тим не менш, спускатися довелося, самій (і добре, що самій, ніхто не бачить, як вчепилася вона одною рукою у перила, а другою мацає протилежну стінку). Довелося, хоча б через те, що знеболюючі пігулки були в кухонній шафці.
Два кетанови, запиті водою просто з крану, подіяли хвилин через двадцять. Вона примусила себе повернутись у закапелок до сходів. Виглядає, ніби двох сходинок не було взагалі ніколи. Уламки не валялися на підлозі.
«Ромко прибрав. Аби мене не хвилювати. Господи, хай усе так і минеться! Але ж… Я не збрехала, я й дійсно пригадую, пити захотілося, мінералки з собою нагору я не брала, пішла по неї, і… І більше нічого не пам'ятаю. До моменту, коли прокинулася. Так не буває. Або ж, буває, якщо сомнамбулізм… Кошмар. Не треба лікарів!»