Дівчина обережно опустилася на чорний шкіряний диванчик у холі. Натиснула кнопку в мобільному. Вона телефонувала не до Романа.
Рудий Гриць занявкав, лишень тільки Сашко Заєць повернув ключа у замку квартири на Позняках. Юний котисько кожного разу вітав господарів, коли ті поверталися, хоч Соломія, хоч хлопець. Не просто вітав — припрошував до діалогу. Заєць і справді різко нявкнув у відповідь. Скинув кросівки, зазирнув у прочинені двері більшої кімнати, де Лобода звично зависала за компом.
— Ку-ку! Я сьогодні раніше. А ти чого ж у хаті? Казала ж, що на шосту з кимось у видавництві маєш зустрітись?
— А ми — ще зранку. Я віднині у відпустці, Зайцю.
— Ти ж не збиралася! Що, так-таки раптом вирішила кудись рвонути?
— Та ні. Відпустка у мене така собі, неформатна. Робоча. Я вчора тобі не казала, мені подзвонив Бонк, ну, той, Анатолій Бончук, той, що твою Ляболиху по морді тоді приклав, пам'ятаєш? Нині ми зустрілися, й…
— Ні фіга не вкурюю… Ти береш відпустку, щоб на Ляболиху пахати? Ти що, Солю?
Історія, яка сталася п'ять, ні, вже майже шість років тому, яка й звела літредакторку Соломію Лободу та молодшого на п'ятнадцять років веб-дизайнера Зайця під одним дахом, не забулась.
Вони тоді працювали у глянці під назвою «Grot», де шеф-редакторкою і власницею була Ірен Ляболь. Пані офранцузилася через заміжжя з підстаркуватим бізнесменом з Бретані, якого й обдерла при розлученні що на прізвище, що на гроші. Та це — суто її справа.
А ось те, що Ляболиха намагалася брутально затягти в ліжко юного Зайчиська, коли ж не вдалося, підвела хлопця під кримінал — стало справою Лободи, котра не зносила нахабної несправедливості.
Соломії вдалося виплутати пацана. І набути собі когось на зразок молодшого брата. З яким відтоді й ділить спільний дах. І вміст холодильника, й пригоди, й… Словом, майже усе. Крім, хіба що, ковдри.
— Чуєш, Зайцю, як тобі, вийде з мене покоївка? Або куховарка? Давай оголошення з вимогами разом переглянемо, чого там нинішні пани від служниць вимагають…
— Що?! Соломіє, не розумію таки, про що йдеться. Ти взяла відпустку, аби стати покоївкою в Бонка? Що за діла, нарешті?
— Не в Бонка. Паняй на кухню, зжери щось. А з кавою — сюди давай, до мене. Гей, Сашо! Чаю мені запар, тамтого, зеленого… Велике горня. Я тобі усе розповім.
Анатолій Бончук, бізнесмен, колишній покровитель Ляболь, помітно постарішав. Проте Лободі здалося, що це йому навіть личить — риси ніби відмилися від нарваності. Звичайно, напередодні вона здивувалася, коли почула у слухавці його голос. Що за справи можуть бути між ними?
Бонк і надалі звертався на «ти». Бонк гудів якісь дурниці, мовляв, добре, що в Соломії не змінився номер мобілки, й усіляке таке. Бонк наполягав на зустрічі. Заявив, що потребує допомоги. Виклав козир, мовляв, тоді ж, коли йшлося за долю «того пацана», він погодився її вислухати. Ну, і ось, хай вона вислухає його тепер. Про суть справи промимрив розмито: «з дівчиськом у мене біда…»
Зрештою, про зустріч домовилися.
Лобода пригадувала собі біографію Бончука, цілком доступну. Інформація час від часу з'являлась, адже йшлося про голову якогось там фонду якогось розвитку, ну, й пару разів — про скандали, коли Бонка чи то пов'язували зі справжнім криміналістом, чи стверджували, що він є гаманцем певної партії… Таким собі, не найбільшим, скоріш, на дрібні витрати, та тим не менш.
Але не в тім річ. За біографією, Бончук, по двох розірваних шлюбах, геть бездітний.
Отже, дівчисько у біді — не дочка. Коханка? Борони Боже, підліток? Вагітна? Чи, може, наркоманка?
Якби там не було, до чого ж тут Соломія? Не гінеколог, не нарколог. Не слідчий. Врешті решт, якщо біда, скажімо, не з невідомим дівчиськом, а навпаки, Бойкові від дівчиська, то взагалі повна дурня: борги вибивати, судячи з усього, в Бонка є кому, крім тендітної рудої літредакторки. Малознайомої літредакторки, отже й камізелькою для сліз той перець її б навряд чи обрав.
А послужити камізелькою, тим не менш, таки довелось. Вранці вони зустрілися в кав'ярні на Хрещатику. Й за столиком у найдальшому кутку просиділи чи не дві години.
На початках, звичайно ж, згадали «Grot» та Ірен Ляболь. «Ти ж розумієш, прикрив я цю лавочку, набридло, — гудів Бонк, додавши, — шкода, канєшно, що я тоді не дотумкав, треба було на все плювать, тебе головним редактором ставить».
«А я така, мене де поставить багатий цап, там і стоятиму, еге ж…» — подумки пхекала Соломія.