Щодо Ляболихи, то Бонк відверто реготався, повідомивши, що мадам таки знову зловила собі законного чоловіка. І знову — імпортного, прикинь, старенького канадійця. «Але, але, чуєш? Якщо вона змінить прізвище — капець! Він, цей Стівен, українець за походженням! Блажчишин, во как! Вона ж на Ляболь з Блажко перетворилась, і ось, наздогнало її, ага!..»
Бончук, відсміявшись, відкашлявшись, провів рукою обличчям, й воно стало сумним. Але, не був би він Бонком, якби перш за все — не попер на співрозмовницю буром:
— Ти у своїй багадєльнє скільки на місяць заробляєш?
— Попросила б. Не в «багадєльнє», в одному з найкращих видавництв. І взагалі…
— ... Та я ж не обіжаю, я найняти хочу. Так, щоб тобі не в падлу було, щоб справедливо, то давай помножимо цифру, на три, чи так, на п'ять?
— А хоч на десять. Я не дівчинка за викликом. Щоб бозна-що й бозна для кого робити, хоч і за грубі гроші.
— А й дійсно, бозна-що… Бог його знає, що робити. За гроші, значить, нє. А за сльози мої? Хоч вислухай, бо я вже сам не годен нічого придумати…
Колись — 1. Бончук і Ася
Вони потоваришували наприкінці 80-х. Бонк, звичайно ж, вже трохи розкрутився, й важив в оборудках більше, ніж бізнесмен-початківець Валерій Петрук.
Мали спільну справу. Для Бончука не головну, проте, теж прибуткову. Торгували імпортними холодильниками, Бонк мешкав у Києві, молодший колега вів справи у Львові.
— Він, знаєш, таки правильним пацаном був. Пам'ятаєш, як тоді з доларами? Ніяких обмінних пунктів, ну, а на вокзалі жучки паслися, у них зелені можна купити. І ось, я у Львові був, погналися ми з Валєркою туди, на вокзал. Він — до валютників, я його там лишив, а сам до каси, по квиток. Повертаюсь — він усміхається, й спокійно так мені: мовляв, шкода, ти не бачив картину маслом, як за півхвилини на дев'яносто баксів бідніють… Що за стиць-пиздиць? А просто, показали сотку, потім пачку зламали, є така штука, руками, і в лапі у Валєрки — десятка, а ці казли уже здриснули. Так я до чого? Він на бабки влетів, тіко що, а не кіпішує, за голову не хапається. З таких люди бувають, це точняк.
Можна сказати, були вони друзями. І Петрук покликав Бончука у хрещені, коли народилась мала.
Шлюб Валерія був таким-сяким. За виразом Бонка, «взяли на пузо» (Соломія скривилася на вираз). Новоспечений бізнесмен змайстрував дитинча сімнадцятирічній учениці медичного училища. Що ж, одружився.
— Прикинь, мене пройняло. Це я ж і ім'я придумав, царське. Анастасія… Ти кіно дивилась, «Крьосний отец»?
— Книгу читала.
— Так там — яким мужиком крьосний був! А тут, через Валерку, і я крьосний!
На день народження й на Різдво Бончук надсилав чи передавав малій Асі ніштякові, за його виразом, дарунки. І потім, коли й дійсно такий-сякий шлюб Петрука розпався, а сталось це через п'ять років після народження дівчинки — він хрещеницю бачив щонайменше два рази на рік. Валерій перебрався у Київ, й привозив дочку на тиждень-другий на початку літа й на зимову ялинку.
Він загинув по-дурному. У перший сніг їхав автівкою до когось там на село, машина пішла юзом. Й усе. Знайшли машину в кюветі, всі чотири колеса догори. Автівка ніби й не сильно розбита, але ж голова у водія розбита конкретно, у скроню — і амінь.
Асі тоді було десять років. Відтоді Бончук не бачив хрещеницю. Щоправда, переводив якусь копійчину на рахунок її бабці («з тої Валєркіної, Таньки, така мама, як з гівна пуля, нічого, там хоч бабка конкретна до малої була»).
Школяркою Ася надсилала дяді Толіку поштівки на свята. Студенткою — замовкла. Потім намалювалася, по e-mail, чомусь з Польщі, з Кракова. Ага, якийсь старий родич її туди забрав. Ася ніби хвалилася («смішна, прикинь?»), ким вона є тепер. А ким? Не так, щоб зрозуміло.
Хоча, що казати, у Київ, кілька місяців тому, приїхала багачкою. З несподіваним спадком. З манерами — зупинилась у готелі, по Інтернету знайшла якусь там агенцію продажу нерухомості, бігом придбала будинок, хоч невеличкий, але ж на Осокорках.
— Я опупів. Хіба так дєла дєлают? Витряс з неї, що не всі бабки просрала. Добре, хоч те, що залишилось, у банк поклала, у той, що я порадив. Але ж діла ніякого не має, проценти проїдає, в рахунок залазить… Та слухай сюди, мені ж не бабок її треба, а, ну, не знаю, що, вона то дзвонить й плаче, а то просто посилає мене, мовляв, щоб не ліз в її справи…
— Анатолію, я не вмію наставляти на шлях істинний багатих дівчат. Бідних також.
— Живе там з якимось мутним пацаном…
— Ну, що ж робити. Не з вами ж їй жити, правда?