Бонк замовк, Бонк раптом став буряковим.
— Ти, ето… Ти фігні не думай. Дочка вона мені! Хоч не рідна, та єдінствєнная.
Соломія поволі тягнула вже другу каву. Дивувалась. Брутальний, «канкрєтний» Бончук був якимось іншим. Розгубленим. Людяним.
І покликав він її аж ніяк не за тим, аби виховувала певну розпсячену неслухняну дівулю. Він розповідає про небезпеку. Невловиму, незрозумілу небезпеку, що, на думку хрещеного, просто ходить за «його малою».
Занадто довірливою Лобода не була. Тим паче — до жука Бонка. Вчорашнім дзвінком він вигулькнув у її житті цілком несподівано, вона його вже й забула. Та то таке — знадобилось йому щось, ось і вигулькнув.
Але чи не так само несподівано вигулькнула в Бойковому житті його, уже доросла, хрещениця? І він її геть не забув? І болить йому за якісь незрозумілі справи дівчини, яку давно не бачив?
Соломія кидала запитання, намагаючись робити це обережно, але так, щоб второпати суть. Бонк натужно шукав відповіді. Йому так — усе здається очевидним. Канкретним!
Чи не єдине у стрьомному житті дитя, яке лежало на його руках у рожевому конвертику. Та й не забував він про неї, слав же старій на неї, Валеріїну сирітку, бабки! Якби не приїхала б Ася в Київ, може, б і не розшукував, щоб глянути, яке воно виросло. Але ж приїхала. Що ж тепер, хай буде їй хреново, а він і не почухається?
Перше фото було на папері. З нього на Лободу дивилося дитя років трьох-чотирьох. Світле, з по-справжньому білим кучерявим волоссям. Вдягнуте у сонячно-жовте платтячко, і це личило, хоча Соломія чи то вірно, чи то помилково, завжди вважала, що колір цей личить, радше, темноволосим, смаглявим.
Другу фотку Бонк увімкнув на гаджеті. У дівчини, що сиділа на якійсь терасі з високим бокалом тонкого скла, була гарна рука. Обличчя? Цікаве. Великі очі (без усміху), дуже правильні риси.
— Красива хрещениця…
— Знаєш, якось не вкурюю. Ніби й так, але якась лєдишка, халодна, чи як? Не така, як бізнес-баби, що у холод граються, а… Справді, якась така, розумієш?
— Млява?
— Во-во.
Лобода ще раз придивилась до фотографії. Не тої, солодко-дитячої, — до дорослої. Згадала: колись, на початках, у першій редакції, де працювала, була чимось подібна дівчина.
Обличчя — зі старої картини. Маленькі, не вузькі, а саме маленькі, вуста. У давнину саме такі вважались еталоном краси.
Нині, коли з усіх реклам волають здоровенні роти… Коли сексуальними вважаються накачані силіконом губи… Ротик-квіточка — у прольоті.
Хоча, чи варто аж так пов'язувати саме цю деталь обличчя з характером? Та, колишня редакційна знайома, й справді була млявою. У товаристві непопулярною. Ага, беззахисною. А ця, Бонкова, Ася? Скоробагатько, що розкидається грішми. Жертва, на яку чатує небезпека? Небезпека. У чиїй особі? Й чи правда це взагалі?..
Тут і зараз — 2
За дверима кімнати, де Соломія та Заєць втупилися в оголошення про наймання домашніх працівників, — виразно й голосно нявкнуло — раз, другий, третій.
— Кицю-Грицю, Грицю-кицю! Сашо… Пусти звіра. Коли ж ти, нарешті, випиляєш у моїх дверях котову хвіртку, обіцяв же ж?
Заєць відчинив, і рудий Грицько неквапом поніс свого вертикального хвоста до господині.
— І все ж таки, не розумію я тебе до кінця. Не вірю Бойкові. Дика ідея — влаштувати тебе прислугою туди, щоб розкусила, хто посягає на життя його прибраної доні. А якщо якраз він? Через грошики?
— Дурня. Він міг би взагалі не згадувати про мене, не звертатися. Робив би, що хоче, і ми б про це ніколи не довідалися. Інше дивно. Чому згадав саме про мене? Яка я йому міс Марпл?
Бончук нині, під час зустрічі, відповідав на це, цілком передбачуване запитання плутано й багатослівно.
А що, мовляв, йому робити? До кого мав би звернутися про допомогу?
У новопридбаному будинку на Осокорках, у його околицях коїлося дивне. Ні, звичайно ж, не в усьому затишному мікрорайоні над Дніпром. Навіть не в усьому його найбільш ласому шматочку, де в садках розкошували приватні котеджі, менші й більші. Коїлося — навколо Асі.
Колись — 2. Ася
Вона мешкала тут заледве місяць, коли вперше — сталось. Ага, якраз наступного дня до неї збирався перебратися Ромко.
Отже, у будинку й на подвір'ї не було нікого, крім дівчини. І що з цього? Навколо ж нічого небезпечного. Надвечір'я, це так, але у найсвітліші місяці року воно приязне. На маленькій вуличці, якійсь там по рахунку Садовій (у котеджних Осокорках сила-силенна саме Садових вулиць, під номерами) — нікого. Зліва, через паркан — будинок лише зводять, та наразі там пустка і тиша, будівельників немає.