Вони потроху оговтувалися. Збирались додому. В останню мить Ромко згорнув клятущий матрац, перекинув через руку — мовляв, викину в смітник.
Збігали дні. Якщо й змовчала вона про жах із клацанням замка, цеглою, виттям та неоковирною мордякою невідомого розбишаки, то про наступний випадок хатнього переляку все ж таки розповіла Романові.
Було ось що. На цей раз — у темряві, так-так, вже уночі. Він тоді передзвонив Асі, сказав, що лишиться ночувати в своєї бабусі, нащось вона Ромка затримала.
Дівчині не спалося. Це бувало часто. Коли ще в Кракові дядьо Дзюник також інколи ремствував на безсоння, він повчав: якщо так, то лежи, бідосьо, не вмикаючи світла, лежи. Без комп'ютера, без книжок, без кави-чаю. Може, хоч так відпочинеш. Або й заснеш. Тобто, не потурай безсонню, крути йому дулі, зроби вигляд, що спиш.
Ася й справді задрімала. Аби раптово прокинутися. Нанизу (а будиночок же ж лункий, мов суха скринька) чулися кроки. Рипіння шафок. Холодильника?.. Якщо зариплять і сходи, вона… Вона, хіба викинеться у вікно!
Дівчина вчинила найдурніше з усього, що можна. Висмикнула з-під голови подушку, запхалася під її душний псевдозахист. Міцно примруженими повіками кружляли малі золоті та фіолетові мухи. Вона не могла б сказати, коли саме припинилося шарудіння нанизу, не могла б свідчити, що вхідні двері відкрилися та закрилися…
— Ромко! Без тебе було…
Й, замість, коли він прийшов, сказати лірично-нейтральне «сумно», замість, хай собі, вимовити конкретне «лячно», Ася розплакалася. Негарно, шмаркато.
А ввечері Роман заглянув у невеличкий хатній бар. Такий старий, ще радянський, полірований ящик на чотирьох тоненьких ніжках.
Бар залишився від тих, що продали будинок. Бар, зрештою, був нічого собі: дверцята розкривалися на два боки, була підсвітка та місце на келишки, на дверцятах, за металевими парканчиками.
Роман заглянув у бар. Випростувався. Помовчав. І мовив:
— Ти закушуєш склом?
— Про що ти, Ромку?
— Про те, що було тут дві третини пляшки віскаря. Гаразд, віскарь — тю-тю, але ж і пляшка також. Туди ж… І взагалі. У тебе — знову межа істерики. Ти б пошукала причину свого стану! Асю-Асю… Є враження, що тобі хочеться не жити, а плакати. Тобто, не хочеться жити.
Ася не любила алкоголь. Він здавався їй чимось «занадто». Ася не любила ніяких «занадто» — ні вітру, ні грози, ні швидких танців. Але — годі пояснити.
Ромко знов, як і найчастіше, намірявся нагорі піти до кімнати, яку від самого початку обрав для себе. Ромко, перш ніж зачинити двері, поцьомав Асю. Стрункий, невисокий, просто підняв підборіддя, доторкнувся губами лоба дівчини. Поцьомав, як тато. Ні! Татко й справді цьомав лоба, а не просто прикладався до нього, татко плямкав весело, або дихав на шкіру, теплом.
Ромко…
Тут і зараз — 3
Соломія, схилившись над аркушем паперу, формулювала пункти. Біля пунктів стояли знаки, схожі на літери «зет» латинкою. У редактурі так позначають абзаци в рукописах. Лобода ж позначала цим зетом мало не всі свої пам'ятки, аж до буденних клаптиків, на яких нотувала не забути покласти гроші на мобільний, чи там купити засіб для миття посуду.
На аркуш лягали короткі рядки:
«Цеглина й страшне обличчя».
«Матрац — вода».
— Дивись, Зайцю, ще було дві дивні хвороби. Одна з важкою нудотою, а друга з судомами, чи не з галюниками. Отруєння?
— Наркотики?
— Бонк сказав — ні. Мовляв, наркоманів він бачив, дівчина не скидається на таку, що з них. Хоча, й на це доведеться подивитись.
— Доведеться саме тобі? Солю, я все одно не розумію, чому ти погодилась, і, зокрема, на що саме погодилася? Стати бодігардом при істеричці?
— До речі, про істерію… Може, ось як воно? Сирота.
Батько загинув, мати, за словами Бонка, не дуже переймалась донькою. Осиротіла вдруге, коли преставився й той старий родич, у якого жила в приймах у Кракові?
— Той дідуган, який і залишив їй спадок? До речі, що то за один?
— Бончук чув про нього ще зі Львова. Здається, цей Володимир Дідух — цікавий тип… Бонк, на згадку прізвища, з повагою плямкає губами — «ділова-а-р…»
Та не перебивай, Зайчиську, я ж хочу сказати, що може бути причиною усього…
Про всі випадки, про всю цю чи то небезпеку, чи просто маячню — Лобода почула від Бонка. А він звідки знає? Виключно зі слів хрещениці. Очей його там не було, переповідає те, що дівуля наспівала йому у вуха.
Соломія прикинула: може, дівчина почувається геть одинокою? І ось таким химерним чином, вигадуючи то зловісні кроки, всілякі там клацання у пустому будинку, то виття й польоти цеглин — намагається привернути до себе увагу? Вижебрати тепло та захист?