Стоп. У схему не вкладається матрац. Вона, й дійсно, мало не потонула, це бачили. І той, останній випадок, який, до речі, й довів Бонка до сказу. Ася подзвонила йому, хлипала, розповідаючи, що навернулася зі сходів, добряче побилася.
Ага… І тут же вдарила по гальмах. Бончук каже, що категорично заборонила хрещеному приїжджати до неї. Мало не кричала, коли він запропонував їй якогось знайомого лікаря. Крізь зуби погодилася, що лікар таки буде, але виключно на її вибір.
Поскаржилася — хотіла повідомити про біду. Потім — відступила. Тому, що насправді ніякого нічного польоту не було?
Заєць сягнув по папірець, на якому Лобода виставила свої зети та короткі рядки. Передивився.
— Давай рахувати. На пустому будмайданчику якісь підлітки… Пам'ятаєш, до речі, як тобі колись на голову з лоджії кинули кульок з водою, і ти сказала, що всі вони «під-лЯтки»? Так ось, підлЯтки влаштували котячий концерт та кидалися цеглою. Це раз.
Два — плавзасіб виявився дірявим, а дівка плаває, мов утюг. Три — надивилась ужастиків, і спросоння щось десь почула. Чотири та п'ять — переїла чи перебухала. Шість — зашпорталася на сходах. «Дєтка, ето жизнь»!
Соломія подивилася на затиснутий кулак Зайця, на великий палець, загнутий на другий руці. Й собі випростувала пальці. Дала кожному з них легенького щигля.
— Шість мутняків протягом десь чотирьох місяців. Все може бути, Сашо. Може й дурнуватий збіг. А може — задачка, яку треба розв'язати.
— Звичайно ж, розв'язати — саме Лободі. Ти так і не відповіла, чому Бонк смикнув тебе. І, головне, якого милого ти погодилась?
У чому Соломія була таки впевнена, то в тім, що хижий Бончук був дійсно схвильованим. Він, як би смішно це не було, зважаючи на його вдачу хамидла, виглядав квочкою, що намагається прикрити курчатко крилами. Соломія усміхнулася: Бонк говорив про Асю, витягуючи губи ніжною трубочкою. Це йому геть не личило. І…викликало співчуття?
І він справді не знав, що робити. Найняти бодігарда для хрещениці? Якась фігня, ні на що не схоже… Натовкти пику тому, хто намагається зробити їй підлянку? Так кому ж, мать його так, коли суцільна непонятка?!
Бонк згадав Лободу. Правду кажучи, він і не забував її. Впала в око тоді, коли розчухала оборудку Ірки Ляболь, ще й його, Бончука, примусила поворушитись. Але не заклала. Ех… Ця Лобода…
Вона може чимало порозкушувати. І запхати її у будинок на Осокорках — цілком реально. Коли Аська повернулася в Україну з грішми, вона хотіла всіх деталей панського дому, шоб всьо как у бальших, таким, значить, макаром. Хатня робітниця, прислуга — з цих примочок, еге ж? Значить, він, тіпа, подарує Асьці таку іграшку. А оскільки з цієї рудої Лободи така ж іграшка, як з тигри хом'ячок, то… Саме вона розгребе, що там і до чого.
— Чому йому цього треба, чи чому він утовкмачив собі, що треба — хай буде так. А тобі, Солю, воно до чого?
Соломія мовчала. Кіт Грицько витягнувся на широкій канапі. Заєць чухав йому оксамитове пузко, примовляючи: «ой, ти, кіт, без чобіт, без чобіт…»
— Кіт без чобіт… Пам'ятаєш, як ми взяли його?
Ніби — усе просто. Мати кота хотілося. Попросила, аби продавчиня з зоомагазину навпроти задзвонила, якщо буде в когось кошеня для віддавання.
Оцього, тоді тримісячного, клаповухого — принесла дівчинка з сусіднього будинку. З бідою. Кошеня їй подарували, та за два дні новий вітчим, коло якого так і плигала мама, наказав «йти з гидотою, куди хоче, й повертатись без неї».
— Знаєш, в дитини, змученої постійним страхом, були такі якісь очі… Важко пояснити асоціацію, але, послухай, коли я дивилася на фотку Бонкової хрещениці — так пригадала.
Передача кошеняти відбулась у зоомагазині. І коли Лобода, цілком задоволена, запхала звірючку в пазуху своєї куртки, то все не могла забути дівчинку. Ніби і її б варто отак до когось, у пазуху…
— Й кого тобі цього разу закортіло запхати під куртку?
— Будь спок. Бонка мені не схотілося гріти в пазусі. Ну, й ще, абстрактне милосердя — милосердям, а мені страшенно кортить розв'язати задачку з цим будинком на Осокорках. Це ж детектив, авжеж!
Заєць пробуркотів: якщо тягне її у детектив, взялась би, написала б, нарешті, власний кримінальний роман. Ми ж колись говорили, що Україна не має вітчизняного сучасного детективного чтива, а треба б…
Лобода відповіла дещо загадково — наразі хочу жити, а не писати. Заєць завівся: невже одне виключає інше? Невже ті, кого ти читаєш — не живуть?