Розмова покотилась, подалі від Бончука, від невідомої дівчини, від чужого провалля в чужих, ще небачених Лободою, сходах.
Гриць піднявся з канапи, вигнув спину на позіху. Сплигнув. Літерою s внедривсь у напіввідчинені двері. У коридорі ж — голосно заспівав, невідомо кому й про що. Котисько Соломії випав — голосистий нівроку. Нявкав не лише тоді, коли хотів поспілкуватись, чи нагадати про свій улюблений «Фріскас». А за егоїстичним бажанням колоратури. Вони інколи називали його ось як — Трагічний Тенор Епохи.
Опівночі, намацуючи вимикач торшера рукою, витягнутою з-під ковдри, Лобода подумала: «Не біда. Усього місяць, так ми домовилися з Бонком. А, може, й менше, якщо в ситуації щось оперативно розвидниться».
Знеболюючі пігулки геть вивітрилися. Ася переконалась у цьому, коли підійшла до унітаза. Просто присісти не вдалося. Гепнулася з розмаху, відчувши біль спини, чомусь аж у роті. Піднімалася — впираючись руками.
На терасі застигла біля шезлонгу, сісти не наважувалася. Що болючіше, опускатися чи вставати? Навіть якщо зараз зчепити зуби та шльопнутись, як пізніше піднятися?
— Хай! Чесць! Привіт! Як вітати тебе, племінничко? Як волієш?
Найбільше Ася б воліла вік не бачити цієї пики. Проте, Едик так чи інакше вже стирчав біля тераси. Рома не зачинив на ключ хвіртку, крізь яку можна потрапити у невеличкий їхній садок, а просто хлопнув нею? Як би не було, той уже тут.
Звісно, їй не годилося б називати цього підстаркуватого кавалера просто Едиком. Але з ним пов'язане саме таке ім'я. Як відлуння спогаду, розмитого, схожого на переводну картинку, з тих, старих, не наклейок, а таких, де доводилося обережно знімати вологий папірець, бо крізь нього фарби виглядають нечіткими…
Їй п'ять? Чи ще чотири роки? Мама бере її кудись у гості. Перед тим — нишпорить по полицях з білизною, щось складає в сумку. Ага, кілька татових сорочок… Значить, таки п'ять, татко вже поїхав від них, сорочки по ньому залишились у куточку шафи.
Бабуся гнівається. Не сильно, просто бурмоче, й виходить, що не варто б їм з мамою йти туди, куди оце збираються.
А там — було цікаво. Незвично пахло. У них в хаті так не пахне ніколи. Мама не запалює в хаті біленькі палички, від яких пахне саме так. Бабця не дозволяє. Ася бачила їх у мами в роті тільки на прогулянках. Зрідка, бо й прогулянки з мамою — рідкість.
Мама викладає у чужій хаті таткові сорочки, іще якісь пакунки. Перед кимось, кого називає ось так — Едик. Едик прийшов з тюрми. Тюрма, це як у казках, в тюрмі злі королі замикають женихів своїх дочок. Але, здається, в цього Едика казка була зовсім не страшною, він співає. Під гітару. Бігають струнами пальці — ох, і гарно. «Танько, послухай, це там навчили, на зоні, ось такої, слухай — ех, масліце, ти жизнь мая, нє било би масліца, не раділся б я!»
А більше — нема й чого пам'ятати. Її мама, здається, один раз тільки й навідала цього співуна. Через те, що «з тюрми, треба підтримати». І забула про нього.
Бабуся тоді казала, що він їм ніякий не родич. Але тепер, в Асиному дорослому житті він виринув саме як родич. Виринув з круглими очима, зі смішним животом (живіт випнутий, у профіль — як у півника з обгортки дитячого шоколаду, а сорочки носить обтислі).
Як родич — нахабний, нав’язливий. Краще б, напевне, краще було б, якби він наїхав зі справжньою претензією. Вона б тоді… Вона б тоді йому відповіла всерйоз! Як дядьо Дзюник. А так — він ніби жартує. Знущається. Натякає, що спадок дістався їй не по праву. Що це він — справжній єдиний спадкоємець, справжній Дідух.
— Слухаю вас.
— Ні, ти мене якраз не слухаєш. Послухала б — по чесному б поділилася. Та добре, може, ще й прийде час…
Блиснув круглими очиськами. Хусточкою (витяг її з кишені) промокнув залисини на лобі. Всівся у шезлонг без запрошення. Один ґудзик розстібнувся на пузі. Стирчать волосини з цього неприємного віконця.
— Не стій наді мною, дівко. Сідай. Сідай-сідай, ти ж, хм, у своїй хаті.
— Чого вам від мене треба?
— На цей конкретний момент — «дай пити, бо так їсти хочеться, що аж переночувати нема де…» Хоча, про переночувати — не наполягаю. Бачити твого утриманця у його костюмчиках — борони Боже. А пригостити мене годилося б. Годуй дядю!
Ася набундючилася, забувши про біль у спині. Прибрала виразу, що його, на її думку, мало б бути у справжньої, незалежної пані елегантського дому, до якого хтось приперся непроханим:
— Наразі не маю хатньої робітниці. В нас нині нічого не готували.
Едик зареготав, почав стукати себе кулаком по коліну: