А на посаді заступника завідувача відділу промисловості обкому партії Дідух отаборився надовго. Вище не просунувся. Думав, щоправда, заочно закінчити Вищу партійну школу, й тоді піднятися на пару-трійку посадових сходинок, але в школу його не скерували.
Вийшло на добре. Дзюник заробляв гроші. Витрачав небагато. Не шикував, не світився. Не стільки (не тільки) з обережності, скільки через те, що гроші цікавили його, насамперед, як такі. Купюри. Цифри. Здобич, яку вполював власноруч. Гарантія незлиденності. Самоповага.
Гроші пливли до його рук кількома потічками. Найбільший, як і годиться — найризикованіший: участь у кришуванні цеховиків, радянських промисловців-підпільників. Не гребував й дріб'язком, аякже. Ось, у обкомівському спеціальному секторі, сидить собі той, хто відає закордонними поїздками громадян. Заходить до нього якийсь місцевий діяч, тихенько скимлить: «Вікторе Сергійовичу, наступного разу я поїду? Правда ж, я поїду?» Закриються за прохачем двері, і кине йому у спину завсектором, так, аби не почув: «Поїдеш-поїдеш. Голой жопой по нєструганим доскам…»
А приязний, уплутаний у сотні знайомств, товариш Дідух зустріне прохача в коридорі, цілком випадково. Прийме запрошення на кавусю з коньяком. Погомонить. Шепне, мовляв, той Сергійович нічого не рішає, і ні-ні, борони Боже, не бере. Натякне на інші шляхи, очима вкаже на стелю. Конверт від прохача розділить з тим же ж Сергійовичем. Конверт до конверта, гріш до гроша…
І прийшли на зміну перекошеним від хронічного переляку цеховикам перші кооператори. І проросли всілякі, з понтом, молодіжні, технічні та творчі кубельця, де чого лишень не клепали, чим не торгували… Кому треба — знали, що ходить усе це під Дідом, як кликали його поза очі.
Варто було дочекатися. Незворушно. Всяке було, тепер згадувати, так просто смішне, а тоді… Те, що міг упійматися, коли з таємного кипіння цеховиків час від часу здіймали шумовиння, запроторюючи декого під серйозний строк — це передбачуваний ризик. А якщо отака фігня?..
Він виступав в обговоренні свого напрямку роботи під час чергової обласної партконференції. І раптом байдужу тишу залу розірвало неймовірне. «Повстаньте, гнані і голо-о-од-ні…» Розлогий баритон, одинокий, затягнув партійний гімн.
Він не глянув у зал. Перш за все — кинув оком на президію. Там усі сиділи цілком незворушно. У залі ж півхвилини тривав шурхіт, під який, з виряченими від переляку очима, опускався на місце літній профспілковий діяч, чи то з Бродів, чи ближче, ага, з Пустомитів.
У залі чавили сміх. А товариш Дідух спокійно продовжив читати свій виступ, з того слова, на якому коротко перервався.
Баритона у районну делегацію взяли саме за голос. Партконференція — ніяка не дискусія, а раз і назавжди усталене дійство, як ото служба Божа. У кінці, по всьому, співають «Інтернаціонал». Районний керманич хотів, аби делегація була на видноті. Сказав тому, з профспілок, якому до пенсії півроку лишалось — будеш делегатом, можеш собі у поїздці відриватися, бухай собі у почесному відрядженні. Від тебе — лишень одне. Як дійде до «повстаньте», не шкодуй голосини, хай побачать, як у нас в районі співати можуть.
Те, що стариган задрімав під рівне дзюркотіння слів із трибуни — не біда. Але ж він, бугай похмільний, так хропів, що інструктор райкому, з крісла поруч, засадив невігласу ліктем у бік. Ну, й зрозуміло, той сприйняв поштовх за команду цієї ж миті виконати свою місію…
Зараз глянути — на які дурниці витрачали сили? Хоч тріснути, хоч тихцем надзюрити у відпрасовані костюмні штани, а не засміятись від такого скандалу! Не спитати — що, мовляв, сталося?
Зреагувати саме так й лише так, було чеснотою. На бенкеті після завершення конференції Дідуха пальцем підкликав обласний парткерівник.
— Молоток. Коли той курвій рота роззявив, я думав — розгубишся, витріщишся чи на президію, чи то на цього йолопа. Ще й ляпнеш щось, теє… Чого не треба. А ти чешеш собі та чешеш, точно по тексту!
А якби ти зреагував на провокацію, я б тобі такого підсрачника ввалив…
Похвала від начальства. Придасться. Пронесло крізь дурну небезпеку, якої годі й сподіватися було. Також непогано.
«Сам» відзначив, мовляв, він молоток. Це добре.
Але… Дідух, правду сказати, й не душив у собі сміху тоді, у нештатний момент. Сміху просто не було. Отак. Бо не за розпорядком був би сміх, правда? Так звідки ж би сміху в нього взятися, га?..
Жив не почуттями — калькулятором. Котрий клацав у голові, коли він підраховував цифри в ощадкнижках на пред'явника. Тоді, що ж, народжувався й сміх. Такий дивний — го-го-го. Але за зачиненими дверима.