З-за зачинених дверей рентгену раптом лунає гнівний чоловічий крик. Медсестра вискакує, червона на виду, тицяє пальцем у знімок, белькоче:
— Таке у мене вперше… Вибачте, вибачте ж! Не робіть рекламації, сама не знаю, як сталось… Мене за це із зарплатні оштрафують, прошу вас…
Лікар виходить з кабінету. Пояснює: дівка клацнула грудну клітину на уже використану плівку. І поспішила віддати знімок, ляпнувши про застарілі туберкульозні каверни в легенях… А це ж — просто накладання зображень! Якщо придивитися, видно, що пацієнти різного зросту, навіть два хребти побачити можна. Але це — якщо придивитись. Якщо ж просто тицьнути пальцем у чорні плями, й сказати, що це застарілий туберкульоз або рак… Не дивно, що людині зле може стати.
Сива жінка молодшає на очах. У неї глибокий, щирий сміх. До сміху долучається її супутник, вусань.
Вони не збираються скаржитися. Достатньо повторного знімка. «Те, що я пережила за одну хвилину… А виявилося — нема чого й переживати!»
Роман відходить набік, досить стовбичити біля людей, роблячи вигляд, що читає рекламу на стіні.
Ага. Асі ж нема. Її вже покликали на ультразвукове. Вона не бачила цього цирку.
Дорогою назад дівчина повеселішала. Хірург каже — хребці не постраждали. Болить? Аякже. Глибокий внутрішній забій. Знеболювальне, звичайно ж, не вихід. А ось є такі порошки, зараз буде рецепт, прямо тут у них нанизу в аптеці придбати можна. Три-п'ять днів, не пропускати прийому, у воді розводити, вже сьогодні має бути легше, а там і весь забій розсмокчеться.
Ася, крізь пакетик, намацує упаковку ліків. Знов сумнішає. Хірург оглянула спину. А мозок? Як це вона може геть не пам'ятати свого падіння зі сходів? А таки не пам'ятає ж… Лунатичка? Сомнамбула? Чи усе примітивніше, огидніше — звичайна самашедша, яка невдовзі почне забувати, хто вона є, що навколо…
Ромко не повинен знати цього. І… їй, у крайньому разі зараз, не знати б. Вона нізащо не піде до психіатра.
Аби знову не повіятися десь уві сні, Ася останні пару ночей крадькома стелить біля ліжка товстий махровий рушник, просочений зимною водою. Десь чула, що сомнамбули прокидаються, торкнувшись ногою холодного.
А потім? Коли Ромко спатиме з нею? Мокрий рушник доведеться прибрати…
Роман кермував однією рукою. Звичайно, що ця «Баркетта» — повне гімно. Хоча, ач, оглядаються, коли котить він отак, з ліктем назовні. З відкритим верхом. Коли купуватимуть вони автівку, зрозуміло, що потім, може, й справді брати б саме таку, в якої відкидається дах?
Ну й історія з цим рентгенівським знімком… Дійсно, дрижака можна схопити конкретного. Ця тітка з сивиною, вона, напевне, сильна. Не почала голосно побиватися, не дала почути чоловікові. Стиснулась у кулак. Перечекала.
Що би було з Аською, якби їй підсунули таке? З хай попереднім, але разючим діагнозом?
Ася, вона ж боягузка. Вона і без такого знімка з безлічі варіантів будь-якої ситуйовини подумки обирає найгірше. Й мовчить. А якщо б так, у лікарні страшне почула б — розридалася б, крикнула б? Чи мовчки пішла б? Навіть не занісши знімок до лікаря? Пішла б умирати? Вона геть не вміє захищати себе…
Такі ось у них справи.
Колись — 4. Ася
Мама — свято. Й тато — свято. Бабуся — будні.
Будні, вони теж нічого собі. Просто інколи нуднуваті. Часом суворі, бабуся гнівається, і каже до Асі — ач, яка, хочеш займатись тим, що тобі подобається. Так кожен може! Ти роби те, що дається найважче.
А чому? Невже всі дорослі роблять те, що їм не подобається?
Їй подобається сидіти на підлозі, розклавши ляльок, і вигадувати про них різні історії. Ляльки ходять у парк на каруселі, або — в театр. Сваряться й миряться. Для цього не обов'язково переставляти їхні пластмасові ніжки по підлозі. Вистачає — про них думати, ну, хіба ще, вдягати в різні сукенки.
Бабуся ж, заглянувши у кімнату, дивується: чого, мовляв, сидиш у кутку, чого не бавишся? Хіба бавитися — це неодмінно галасувати?
Святковий тато починається з голосу в телефонній слухавці. «Асько! Привіт-привіт! Маєш пальці? О, добре, я думав — може, десь розгубила… Давай — загинай, рахуй: вівторок, середа, четвер, п'ятниця. Ні, мізинця не загинай! Це субота, у суботу я приїду по тебе. І ми з тобою — на Київ, ту-ту-у!»
Одного разу вона й справді ходила чи не годину — саме так, тобто, затиснувши чотири пальці руки, з випростаним мізинним. Поки не спинила бабуся, не розпитала — що то за діла, не примусила, щоб «зараз же рука була як в усіх».