Бабуся сказала — це пусті фантазії. Інститут. І крапка. Мама б, напевне, відпустила й на перукарські курси, чого б ні? Але мама, як виявилося, просто чекала того символічного, хоч куди, вступу. Аби чкурнути. Не від школярки, від студентки, інша справа…
Мамин Микола. Звідкись узявся він, цей Микола. Ще раніше — Ася ще ходила до школи, в останній клас — мама одного разу піднесено сказала бабусі, що у вихідні до них приїде її… Словом, вона познайомить, він у готелі спиниться, але ж у гості прийде, це її…
— Мене не цікавлять твої кобелі.
— Це мій майбутній чоловік!
Бабуся не сказала ні слова. Мама плакала у ванній, двері були прочинені, мама стояла обличчям до кахлів, туди, де Ася, ще малою, приклеїла кілька переводок, ось вони, картинки. З метеликами, рибкою, жабою…
У мами дрібно здригалися плечі. Ася зробила крок, простягнула руку. Мама миттєво розвернулася до неї. В мами — негарне обличчя. Саме так. Почервоніле, й на ньому дрібні сльози виглядають, немов краплі поту.
— Чого тобі? Іди до своєї бабусеньки!
Лісотехнічний, то й що ж? Напевне, і справді дорослі мусять робити те, що їм не подобається.
Мама жила собі в Києві. Дзвонила, але приїжджала нечасто. Жила з тим, Миколою, так-так, вони й справді розписалися.
Київ-Київ. Колись він був святом, чарівним ескалатором у метро, яким рухаєшся нагору. А потім той Київ забрав тата. Назавжди. І маму поглинув. Треба розуміти, теж назавжди. Не в могилу, в чужі руки, та яка різниця, якщо назавжди?
Одного разу Ася поїхала в гості.
Мати й цей, її, Микола — були нібито й привітними. Але невідомо чому, Ася відчувала, що проводжати її вони будуть легко.
Там Ася, звичайно ж, не спеціально, зробила жахливе.
І не ніч іще була, так, вечір. І, головне, раніше, коли мама жила вдома, то у двері її кімнати можна було зайти, не стукаючи.
Ось і зараз — зайшла. На біду. Побачила двох, голих, у ліжку. Чоловік — із зімкнутими повіками, ніби сліпий, босі ступні, огидні. Жінка — зверху. Жінка (до такої картинки слово «мама» ніяк не пасує) на коротку мить повернула обличчя до дверей, які, звісно, рипнули.
На ранок Ася й мама, обоє, почувалися скуто. Ася б змовчала, але мама, коли чоловіка поряд не було, з коротким сміхом почала переповідати їй якийсь несмачний анекдот: мовляв, у борделі за «ето» беруть менше, ніж за споглядання, а найбільше платять ті, що споглядають за тими, хто споглядає…
— Мамо… «Це» завжди виглядає так?
— Не знаю. Збоку ні разу не дивилася, не довелось.
Добре, що поїзд на Львів вирушав того ж дня.
А все інше — недобре. У Києві більше нема свята. Немає там місця на Асине свято.
Але й не в тім річ. Ася заплющувала повіки, й не хотячи, таки знов і знов дивилася збоку. Не на тих, і дійсно побачених. Виходило, що на себе з Юрою. Невже й вони виглядали саме так? Яка огида, оці босі ступні в чоловіків. Величезні, з розчепіреними пальцями, якісь — ніби на шарнірах…
Картинка відштовхувала. Й, треба розуміти, не стерлася картинка з пам'яті, ні. Бо пізніше, уже в Кракові, коли побачила Ромка, мимовільно втупила очі в його ступні.
Хлопець, босоніж, переступав травою, легко йшов за косаркою, що гула, але не занадто. Ступні були не такими, щоби великими. Не розчепіреними. Не огидними. Гарними.
До Кракова Ася потрапила у рік, коли здавалося, навколо валиться все. Із гуркотом. Осідаючи на повіках колючим пилом, від якого мусиш чухатися, й сльозяться очі.
Вона уже скінчила лісотех. За інститутом не шкодувала, проте, виходить, що висмикнуло її із реалії, з якою так-сяк зрослася. Нове, те, що називалося роботою, лякало. Насилу вблагала бабусю, щоб дозволила їй поки що залишитись тут, на кафедрі, лаборанткою. Аби не відразу — шубовсть головою деінде.
Якось у неділю задзеленчала бабусина мобілка, бабця ледве розшукала її, чомусь — на полиці в передпокої.
Мама кричала в трубку, що тільки-но, в реанімації, від інфаркту, помер її Микола.
Наступного дня мама знову кричала в телефон. Аби й не думали вони їхати в Київ на похорон: «Це моє! Тільки моє, затямте!»
З мамою вона побачилася лише через півроку. Знову ж таки, в реанімації. Коло ліжка, де після інсульту два тижні вмирала бабуся.
На похорон молодшої сестри з Кракова приїхав напівзабутий, майже незнайомий, дядьо Дзюник. Він, на старості, на свободі, таки повернувся до свого початкового імені. А дядьо (не дядя, не дядько), так що ж. Для Львова — не дивина така форма. Так називають саме дідуся. Він їй і є дідусь, двоюрідний.