Ніхто не знає. Асі ж кортить, щоб її пошкодували. Виринає змазана, потім все чіткіша картинка. Вона гепнулася з якогось парканчика на Трухановому острові. Плаче. А дядя Толік дмухає на колінко, говорить смішне, отак: «У вовка — заболіло, в крокодила — заболіло, в Асі — перестало». Чи татко говорить це? Чи, стривайте, так-так, обоє?
Але ж — шкодували через ранку на тілі? А якщо це — справжня, як казали у школі, вавка в голові?..
Цікаво, чи мама б підказала тут щось? Навряд чи. Та й… Занадто далекі вони. У одному місті, ну, то й що з цього?
І настав перший будень хатньої робітниці Нелі. Звичайно, що настав. Куди йому подітись?
Лобода їхала метром, добре, що з Лозняків — недалеко. На «хвостату» тепер свою голову вдягла Зайцеву бейсболку, сіру, хоча не любила тягати щось на голові. Та це вона-Соломія не любила. А Нелі чого ж би й не вдягти? Начепила окуляри від сонця. Куплені вчора, навмисне, геть незвичної для себе форми. Тут уже не стільки перевтілювалась у Нелю, скільки не хотіла, щоби дорогою її пізнав хтось зі знайомих. Нащо пояснювати щось, і, в принципі, що пояснювати? І там, на незліченних вулицях Садових, хай звикнуть до саме такої тітки.
Зупинка «Славутич». Саме від неї, не від попередньої — «Осокорки», й треба починати занурюватись у котеджні вулички. Соломія на мить спинилася. Озирнутися назад — там гуде-гримить широченне шосе, височіють багатоповерхівки на його протилежному боці. А тут, за два кроки — ніби райцентр. Причім, що впадає у вічі відразу ж — добряче занедбаний. Точніше, засмічений.
Ні, кияни і в інших районах, прокинувшись певного дня, не вирішили поголовно перестати кидати просто під ноги дрібний непотріб. Тим не менш, останнім часом виходить, і помітно виходить, що такого лушпиння під ногами відчутно меншає. Та от хоча б на відстані десяти хвилин звідси, у багатоповерхових Осокорках, Позняках. Чисті тротуари. Щоправда, й урни для сміття — на реальній відстані, реальній для того, аби не гадати отак, на хідник чи узбіччя. Тут же ж…
Безліч недопалків цигарок, автобусні квитки, шматки з целофанових пакетів — не звертають уваги на вранішній вітрець, бо пласко прибиті до землі сотнями підошов.
Нічийна земля?..
Щоправда, думаючи про це, Соломія просунулася до землі, ще й як «чийної». За парканами, у садках, ховалися приватні будинки. Різної, звичайно ж, ваги, якщо важити не лише ціну, але й смак.
Той, потрібний, був досить приязним. Великим не виглядав. Здавалося, що навіть приховував свою двоповерховість. Другий поверх виблискував під сонцем скісними мансардними віконцями. Ага, є нагорі й звичайне, пряме вікно, у торці. Напевне, саме те, з якого дівчина, як розповідав Бонк, перелякано видивлялася, чого це через паркан сусідської недобудови плигають цеглини.
— Слухаю вас. Напевне… це ви?
(«Еге ж. Якраз — я не я, і хата не моя» — майнуло в голові Соломії).
Лобода не знала, що напередодні таку собі репетицію проводила не лише вона. Що й Ася продумувала, як зустріти хатню робітницю, що казати, як показати те, що дядя Толік назвав «фронт робіт». Але на початках — як зустріти, як знайомитись?
Вона також шастала мережею. В оголошеннях, якими чи наймали, чи пропонували свої послуги, раз-по-раз зазначалася вимога, й відзначалось уміння: знання правил догляду за VIP-гардеробом. Ася й не знала, що існують якісь саме такі правила. Ну, й не знала, чи належать її та Ромчині речі до такого?..
Та не в тім справа. Вона знову схибила. Що бовкнула? Як це — «слухаю вас», через паркан? Про що — «слухаю»? Що це таке — «це ви, чи не ви»?
Вона напередодні наважилася, спитала у дяді Толіка, як ставитися до… прислуги? Бо під час блукання інтернетом прочитала пост, де хазяйка скаржилася, мовляв, допустила панібратство, і ось, хатня робітниця поводиться нахабно.
Дядя Толік розмірковував не без зацікавлення. Сказавши, що прямого досвіду нема, йому в хаті не прислужують, все ж таки вивів формулу: «Канєшно, що ось як! Дім — твоя фірма. Значить, ставитись так, як до працівників фірми. Вони ж, у фірмі, на голову тобі не залазять, знають місце? Але ти ж їх і не топчеш, просто дивишся, щоб працювали».
Ех… Не те, що фірми, але й жодної людини, щоб по роботі, в підпорядкуванні Асі у житті жодного разу не було…
Лобода з цікавістю вдивлялась у дівчину за хвірткою. І справді — гарна. Теоретично. Теоретично — тому що і зараз, намагаючись по-хазяйськи випростуватися, стоїть згорбленою. Боязкою.