— Звільнили?
— За що б це? Неля — ретельна…
— А ця багата дівуля, вона — яка?
— Ніяка… Точніше, то з погано припасованих латок. Намагається то триматися панею, то взагалі мало не ховатися.
Соломія розповідала Зайцеві про свій день, і подумки поверталася в котедж.
Чому їй здалося, що тут незатишно? Не через сам будинок. Не через те, що він, зсередини, ніби чернетка. Ну, й що, те, що не доведений до ладу, це б можна зрозуміти — кілька місяців живуть у ньому нові господарі.
Незатишно через те, що будинок відчувається… пустим? Саме так! І не тому, що в нім тихо.
Лобода змусить себе зосередитися, ще підшукає формулу, визначення. Може, щось таке: молода пара, яка живе тут, здається, навзаєм відштовхується й від себе, й від необжитих стін?
— То хто саме відштовхується, на твою думку? Ти ж тут проспівала справжні дифірамби цьому приживальцю спадкоємиці. Й усмішка особлива, й до тебе — відвертість з порогу, й за моральний стан подруги пережива-переживає…
Роман якраз не видався Соломії чи то безправним, чи, навпаки, наглючим приживальцем. Про зовнішність (а вона справила враження, звісно ж, просто об'єктивно, проте, справила) Лобода довго пояснювала Зайцеві. Пояснювала, хто це такий, Скляр, давній по нинішніх часах радянський кіноактор, той, що співав «На нєдельку, до второго, я уєду в Комарово!» Так ось, в Романа, як і в цього Скляра…
Значить, так. Чорне волосся. Веселі (авжеж, бувають саме такі!) вилиці. Усмішка, про яку інакше, ніж лукава — не скажеш. Але лукавство це виглядає не підступним, а…
— Ти, часом, не закохалася там?
— Припини. Не по темі. І взагалі, це ж ти у нас, здається, врізався у якусь скейтбордистку…
Заєць відповів туманно. Мовляв, врізатись у скейтбордистку — не болить. Аби не врізатися зі скейтборду. Фейсом на асфальт. З розгону.
Приїхав Бончук. Приперся на Позняки, так-так, «собственной пєрсоной». На честь першого дня авантюри Соломія задзвонила своєму наймачеві, тільки-но вийшла з метра, присівши на бордюр маленького позняківського фонтана.
Бонк розпитував, зокрема, й про хазяйство в будинку хрещениці. («Якщо б відкинути підозру (а я її не відкинула) про те, що в цього перця можуть бути якісь мутні плани, не такі прозорі, як кришталева любов до прибраної доні, можна було б вважати, що Бонк, крім іншого, страшенно скучив за домом. Як таким. Де чекають, де варять-печуть, де… пахне»).
Так от, Соломія при розмові згадала: там на кухні нема гострих ножів. А якщо все ж таки служниці доведеться й готувати, то з тупими лезами це таки буде смутною піснею…
Бонк бовкнув — «чекай». Зателефонував пізніше, гудів, якось ніяково. Мовляв, підскочить, звякне з-під будинку Лободи, хай спуститься. На хвилину, ну, на дві…
І ось мобільний знов занявчав, Соломія, уже напівсонна, поткнулась у ліфт, лише в нім зауважила, що на ногах — домашні капці. Нехай собі.
Бончук тупцював коло свого авта. Простягнув наворочену коробку. Ножі. Кухонні, фірмові.
— Канєшно, можна б когось зганять, привезли б тобі. Ну, там, ваабще… Але ж ножі дарувать, тобто, віддавать в руки за так, якщо людині ножа в груди не бажаєш — це ніззя. Їх лише купляють. Так що, давай по прикметі, бери, але давай мені копійку чи п'ять там, ну, полтіннік, що є — давай…
— У мене при собі нічого нема.
Лобода мимовільно, провела руками по боках, а була ж в улюбленій, просторій, як називала сама, хламиді. Сукні? Мішку! Тканина обіймала тіло, не притискаючись. Драпірувалася химерними хвилями. Класна, але кишені — катма.
Бонк задумався. Коротко, але, здається — всерйоз. Муляє ж йому та прикмета про ножі!
Соломія, задерши голову біля під'їзду, гукнула — «Сашо!»
Заєць вигулькнув на лоджії, вислухав прохання. Заєць скинув, загорнувши в якийсь папірець грошовий металевий дріб'язок.
Гей! Усі охочі на вісімнадцяти поверхах чули, як волала вона до свого дивакуватого «коханця» дивакувате прохання? І стовбичить тут ще з одним. Бере цей, старший (явно з колишніх малинових піджаків) в неї якісь, явно, гроші. Взамін — пакунок. Ого… Таємниці позняківського двору. Та хай вам, охочі спостерігачі, хай.
Спати хочеться.
Лобода піднялася на свій п'ятий, зайшла у квартиру. З-під дверей Зайцевої кімнати сочилося світло, спати він ще не заліз. Вона пошкреблась у двері:
— Сашо! Ти вважаєш, той Роман мене вже й зачарував? А я ось про що думаю. Навіщо він збрехав? Ну, про те, що у мангалі — сміття лише від старих господарів. Навіщо казати хатній робітниці це взагалі? Тим більше, брехати? Воно ж так: якщо, наприклад, ці попиляні сходинки й справді могли лишитися від колишніх хазяїв, може, вони сходи ремонтували, то матрац аж ніяк…