Це сталося наступного дня. Дикий крик, сповнений відчаю, різко пропоров відстояну тишу котеджу.
Соломія (звичайно, що у Нелиній шкірці) на кухні намагалася приборкати «Термомікс». Він — не якийсь там міксер чи блендер, вище бери, ага. Хитрий, шалено дорогий пристрій вмів не лише подрібнювати чи збивати. Він качав права. На екранчику, крок за кроком, висвічувалися лаконічні команди. Аж до того, коли треба відставити миску на бік, чи взяти до рук таку спеціальну мішалку. І не подумай опиратися! Крок ліворуч — так пихатий апарат відразу пошле «людську приставку» куди подалі…
Болючий, високий крик долинув згори. Лобода кинулася до сходів. Нагорі, за одними з дверей, крик перейшов у тонке скигління. Забігла й побачила: Ася, якось неприродно обпершись однією рукою на туалетний столик біля дзеркала, махала в повітрі другою.
Та, друга — червоніла й набрякала. Гірше! Червоніло обличчя. Очі, серед набряків, які наливалися, ставали шпаринками.
Дівчина хапалася за своє горло. Дихання свистіло. «Ковтати нє…» Мова лунала плутано.
Соломія схопила її за плечі, підштовхнула до ліжка, поклала, чи не силоміць. Встигла скинути на підлогу подушку. На що б не була ця стрімка алергійна реакція — голова мусить лежати низько. Аби отрута не піднялася по судинах до неї.
Але ж… Якби вона проковтнула щось, чого не можна — крику б не було! Значить, крикнула через гострий біль.
Так, рука. Набрякає! Соломія з усіх сил пальцями перехопила цю руку, вище червоної плями. Покласти б джгута. Але з чого, як вивільнитися, щоб пошукати якийсь пояс чи шарф?
Вільною рукою вдалося витягти мобільний з кишені робочого халата. «Швидка» прийняла виклик. Коли скоромовкою називала симптоми — почула: «анафілактичний шок». Льоду б прикласти, звузити судини біля укусу… Бо це — таки укус. Он, підлогою, совається, жовта, крилата. Лобода підошвою розчавила бджолу. Чи, може, осу?
З очей-шпаринок набряклим обличчям котилися сльози. Ася і собі намацала мобілку, здоровою рукою натиснула клавішу, зі свистом прошепотіла: «Ма… Вмира…» Кинула мобілку, шпаринки очей закочувались, і Соломія, стискаючи її руку, повторювала:
— Не помреш! Чуєш мене — не помреш! Я тут!
— Будь тут…
Від дверей почулися кроки. Якийсь незнайомий чоловік, кругловидий, круглоокий, з округло випнутим животом, здивовано оглядав кімнату.
— Наниз! До кухні, по лід! Лід — сюди!
(«Ким би він не був, як би не потрапив у будинок — це зараз плюс. Він і бригаду „Швидкої“ прийме…»)
Не розтискаючи пальців, які прислужилися живим джгутом, Лобода знову взялася за свій мобільний:
— Анатолію? Скажіть, в Анастасії — алергія на бджіл? Так, вкусила. Та дихає вона, дихає! Лікар зараз буде. І… може краще, аби й ви приїхали.
Бригада не забарилася. Фельдшер набирав у шприц рідину з ампул, лікарка ж розчепила пальці Лободи, схвально глянула на лід у носовичку — «все ж таки примудрилися трохи звузити судини, еге ж».
Соломія нарешті випросталася. Тихо пішла наниз, ноги трішки ослабли від напруження останніх хвилин, і, ніде правди діти, хотілося десь побути самій.
Зайшла за ріг будинку, стала при мангалі. І зауважила — його вміст відучора зазнав змін. Тут більше не було здутого матраца. А поліровані, чи то лаковані дощечки? Дивина. Їх нащось порубано вщент.
Вона уже повернулася в будинок, коли згори знову долинув крик. На цей раз — без відчаю. Слабкий, високий — «Нелю!»
— Шок зняли. Ми побудемо тут з півгодини, подивимось, як усе піде. Може й не треба в лікарню. Та мусимо почекати, глянути. Де можна помити руки? Ага, хвора хоче, щоб ви були біля неї, це ж ви — Неля?
Провівши лікарку у ванну, Соломія раптом згадала: вона не бачила ні нанизу, ні на подвір'ї того невідомого мужика, який раптом з'явивсь у кімнаті, котрого ганяла за льодом. Спитала в лікарки — де, мовляв, пан, котрий відчинив вам? Та — не знала.
(«З таємничого візитера залишився лише картатий носовичок, він же лід у нього загорнув… Хто це? Як для янгола-охоронця, то живіт занадто стирчить. Та й дивився він на усю цю біду, скоріш, із цікавістю… Хоча, щодо погляду — може мені й здалося. Хоч би Бонк уже під'їхав, чи що!»)
Ася й далі лежала без подушки. Її обличчя потрохи набирало прийнятного вигляду. Рука, звичайно, роздулась («і знайшла ця гадина медоносна де вжалити — просто у жили, біля самої долоні»). Здоровою рукою дівчина потягнула Лободу до себе, просто вчепилась у її пальці:
— Страшно було, боліло страшно, але ж пам'ятаю! Я, розумієте, цього разу пам'ятаю усе, не так, як тоді, коли сходи зламалися.