Дівчина говорила гарячково, плутано. Лобода спочатку не зрозуміла, про що це взагалі. Але, зосередившись, інколи підштовхуючи її короткими запитаннями — довідалася чимало.
Перше — Ася, виходить, не просто зашпорталась і покотилася східцями. Сходинки під нею чомусь тріснули, а це дивно, зважаючи як на вагу, так і на те, що дошки — вони як дошки, ламкими не видаються.
А друге — геть незрозуміле. Ася бідкається, що не може пригадати ні як опинилася на сходах, ні як побилася, ні як дісталася назад до ліжка. Все ж таки — наркотики?..
Хоча… Виглядає, що провал у свідомості жахає її. Вона, попри весь нинішній алергічний кошмар, навіть радіє, так-так, тішиться, що сьогоднішня травма не забрала пам'яті. А якщо людина вживає якусь забодяжку, вона мала б знати, що будуть провали, спокійно усвідомлювати це?
Гарячкова мова уповільнилась, очі прикрилися. Дихання було рівним. Мабуть, задрімала під ліками.
Коли східцями загупав Бонк, Соломія, прочинивши двері, приклала палець до губ.
Хрещений почувався у будинку скуто. Аби поговорити, присіли на терасі. Бончук опускався на білий пластик обережно, мало не помацав, щоб перевірити на міцність хистке сидіння.
Хто знав, що в дівчини стійка алергія на бджіл? Та знати міг кожен, хто був знайомий з Асею. Вона про це говорила, смикалась, як помітить десь летючу кусючку. Бджола вжалила одного разу в дитинстві — так бідолашна під крапельницею лежала. Ще раз було, нібито десь на морі…
— Та стривай, до чого тут — знав-не знав? Комаху ж не напустиш, це не пес. Просто біда сталась!
— У даному випадку — біда рукотворна…
Лобода чітко змальовувала Бойкові картину, яка й досі стояла перед її очима.
Кімната нагорі. Двері було міцно причинено — вона ж їх відкривала, коли прибігла на крик. Причинені — без шпаринки.
Вікно. Оце, скісне, мансардне. Сонце вже розжарилося. На вікно натягнуто цупку ролету (чи як вони називаються, ці жалюзі, що не складаються з окремих пластин, є суцільними?). Знову ж таки, немає ні шпаринки.
Коли Соломія влетіла в кімнату, дівчина стояла біля комода з шухлядами, що під дзеркалом. Одну з шухляд було відчинено. Та, зрештою, Ася сама, коли у гарячці переповідала усе, сказала, що біль відчула саме тоді, коли рукою полізла всередину.
Отже. Отже, небезпечну для алергетика комаху в шухляду хтось запустив. Навмисне? А як ненавмисне можна зробити таке? Якщо комаха навіть залетіла б у кімнату раніше, скажімо, з холу, коли двері в Асину кімнату були відчинені. То й кружляла б собі. Якщо б, потрапивши таким чином, залетіла в шухляду, яка була незамкненою. То й вкусила б раніше. Бо Ася, коли у гарячці відповідала на запитання, точно сказала: вона, вранці беручи з шухляди гребінець, ще сердилася, що ящик закрився міцно, з голосним звуком. А коли, через годину чи більше, вирішила взяти з шухляди щось інше, то тягла її з силою, опустила руку, й… Між першим та другим підходом до ящика Ася з кімнати виходила, й надовго.
Часу для розмов було обмаль. І об'єктивно, бо ж краще комусь бути коло хворої. І суб'єктивно. Бо що Соломія, що Бончук, не змовляючись, відчували, що тут, у котеджі, час, незважаючи на погідну на перший погляд тишу, є спресованим. Задушливим. Нещедрим.
Лобода наразі (на цей форс-мажор) вивела Бонка з числа підозрюваних. Ну, добре, з числа мутних. За його ж виразом. Бо валила йому геть усе, що здивувало, що було підозрілим.
Бонк розгубився. Ляскав пальцями по столі. Як це — водний матрац прорізано, і є біля рукотворного отвору плями, напевне, що клею? Та добре, це ще дурня. Але ж як це — Ася зі сходів не просто навернулась, а вони під нею проломилися?
Соломія пригальмувала. Лишила незасвіченими два куски сюжету. Не сказала про дивну ситуацію із Асиною втратою пам'яті на момент польоту зі сходів. І змовчала про те, що Роман чи-то обдурив її, Нелю-Солю, чи й не збрехав, а просто випадковість, але є неув'язка щодо цього сміття в старому мангалі. Яке, до того ж, або зникає, або змінює параметри.
Зате вона з’ясувала про несподіваного візитера, того, що зник, принісши лід.
— Едька… Сучий син.
Соломія пригадала собі цю гілочку з генеалогічного древа старого Дідуха. Так-так, чи син, чи, скоріш за все, не син Дзюника. Вихованець його покійної дружини Марії-Мусі.
— Казала мені мала якось, що той швендяє сюди чи не щодня. Вдушитись готовий, що Дідух пригрів Аську, а не його.
— Ну, гаразд, набивається в гості… Але ж воно не так, він заходить, ніби до себе додому, невідомо як, сам собі відчиняє.
— Бо прохідний двір! Вони ту, калітку, взагалі не закривають! Заходь — хто може, бери — що хочеш…