«Та хрін їм на рило! Щоб я колись ще, щоби я хоч раз… Один — знущається, ще й позорить. Друга…» При думці про другу, яка сьогодні не сказала до неї нормального слова, ще й лякала, подивись ти, Романом, який «викине», дихати стало просто неможливо.
Свою малу Таня народжувала важко. Тобто, може, як і всі, чи хоча б більшість породіль. Проте, їй, вісімнадцятирічній, здалося, що витерпіти цього просто неможливо.
Мати потім, чи не через місяць, дорікнула їй. Мовляв, акушерка — а були вони, виходить, знайомі — сказала: «Ваша Таня поводила себе просто не гідно».
Гідність? Яка ж може бути гідність, коли нічого від тебе не залежить, коли усе рветься, але ти не можеш сказати: припиніть, я уже не хочу народжувати, негайно припиніть, я не граю!
З жовто-кривавого мороку долинали голоси, які забороняли їй зводити коліна — «дитина йде, розкрийся, ну ж!» Вона не володіла тілом, коліна знову намагалися зробити щось не таке, і одного разу вона отримала від акушерки міцний ляпас.
А потім — ну, що ж, тішилася, що має доню. Готова була її захистити, якби щось. Але мала, що по захист, що по кашку — бігла у широко розставлені, чисто вимиті долоні своєї бабусі.
До неї ж бігла — не по буденні справи. По цукерку свята. І то, могла цілком серйозно виставити два пальці: «а бабуся дозволяє тільки дві канфети на день!»
Тані самій хотілося свята. І так, аби ніхто їй його не нормував.
Валерій? Батько Асі? Їй-бо, якби не завагітніла від нього в сімнадцять, якби зустрічалися вони собі довше, не вийшла б за нього. Бо так, були вони чужими.
Пізніше, коли здавалося, що не буде вже нічого, був Микола. Ніколи не говорила — «мій другий чоловік», лише — «мій чоловік».
По раптовій смерті Миколи години та дні стали зяяти пусткою. Здається, спокійно б і собі померла. Аби лишень не від власної руки… Та смерть — так, щоб реальна — її наразі обминала. Одного разу, в маршрутці, недобре посміхнулась у вікно. Не смерть, а Таня посміхнулася, проїжджали-бо повз якусь рекламу, на якій, аби заперечити принади цигарок, було розміщено тонкі високі літери: «Курці помирають рано». «Виходить, реклама і тут збрехала!..»
Їй — 45. Вже чотири, так, чотири, та й з хвостиком, роки по тому, як не стало Миколи. І безліч років, здається, минуло, як життя доньки пливе не поряд, пливе власним, відокремленим курсом.
Брата матері, заможного й суворого Дідуха, в дитинстві треба було звати — дядя Володя. Мама, щоправда, поза очі казала — «твій вуйко Влодко». Але коли одного разу Таня саме так звернулася до родича, його дружина, тьотя Муся, аж почервоніла з цього вуйка. З виразом — ми шоколадку їй, а вона, гляньте, бридке слово.
Та хоч вуйко, хоч дядя — він не часто навідував.
Коли ховали маму… Коли він, з якогось дива, мало того, що приїхав, посидів біля труни, так ще й припечатав — забере Асю… Що вона могла поробити? Та й чи конче треба було робити щось усупереч?
От чого таки не треба було, так це самій пхатися у Краків!
Запросили несподівано. Дочка надіслала вже оплаченого квитка. На літак. Написала — «ми тебе зустрінемо».
Таня вийшла з терміналу. Ні Асі, ні дядька. Отак. Взагалі — ні одного знайомого обличчя. Вона стояла. Тимчасом, усі, хто прилетів, і ті, хто зустрічав, швидко розсотувались. Вона ж стирчала, геть розгублена. Аж — побачила: своє прізвище на табличці. Написане латинкою. Табличку, звичайний аркуш з літерами, виведеними маркером, тримав у руках якийсь юнак. Він сам рушив до неї: «Треба розуміти, ви і є родичкою пана Дідуха…»
Бідною родичкою. Цей Роман, цей хлоп, місце якого в домі її дядька було не зовсім зрозумілим, дав їй відчути це чи не з перших хвилин в аеропорті.
І далі, далі… Вона сказала йому, що звати її Танею. Ну, то й що? Він же, якось дивно, з незрозумілою іронією, тільки-но стали на поріг, заволав до старого Дідуха: «Ну ось, ваша Таня!» І старий голосно заіржав, навіть перш ніж привітатись. Посміхнулась і Ася. Неприємно, незрозуміло. Потім, коли йшлося за якісь домашні доручення, говорили, з наголосом на імені, явно неприємним наголосом: «А це — зробить наша Таня, еге ж?»
Невже, невже Ася не могла пояснити їй, відразу ж, у чім справа? Нагадати дрібничку, те, що польською «таня» — це прикметник! Котрий означає «дешева».
«Таня ковбаса». «Таня одіж». Нормальні гіди відразу попереджують туристок, котрі на ім'я мають так, як і вона, що краще називати себе тут виключно Тетяною…
Ася дивилася на свого дядя Дзюника майже не дихаючи. Готова була летіти, аби виконати будь-яку забаганку старого. За Романом — пасла очима, крадькома, закохано.