А як дивилася на неї? Відразу й не зрозуміти. Схоже на цікавість, але, точніше, напевне ось як — із запитанням. Та про що саме хотіла спитати, про що так і не спитала її дочка?..
Євросоюзівська ціна на пачку конче необхідних Тетяні сигарет заставляла здригатися. Пачка тягне на тринадцять злотих! Значить, множимо на шість, по курсу до гривні. На шість з копійками. Більш ніж вісімдесят гривень — за пачку!..
Таня спитала у дочки, чи не можна десь тут, хіба б на базарі, придбати якийсь нелегальний тютюн. Було б, може, дешевше? Ася обурилася — мовляв, у цивілізованому місті про такі штуки не може бути й мови, нема тут такого!
За два дні у будинок навідалася прибиральниця, українка. Таня відкликала її набік, запитала. Заробітчанка, щоправда, виглядала справжньою панею, в усякому разі, саме так трималася щодо Тетяни. Перепитала, ніби з подивом: а нащо це (треба розуміти, нащо гості шанованого, заможного пана Дідуха сумнівні перекупки?..). Але таки зжалилася.
Таня на папірці записала, як дістатися до точки, біля якої ляди, точніше, під якою лядою спитати контрабандний крам. Папірець ще добу жмакала в кишені. Бо це — десь на околиці, та ще й не пізніше дев'ятої ранку, хто її туди повезе?
Старий аж скакав, довідавшись, що вояж потрібен, щоб купити «смердючі твої папіроси». Здається, все ж таки відпустити їх на той базар його вмовила Ася. Ася-Аська, вона пошкодувала її!..
Ілюзія розвіялася зранку. Старий зажадав, аби Ася сіла за кермо — «я дарма тебе на курси посилав, га?»
Ася зло цокала підборами, підходячи до автівки. Тетяна схолола — невже все, що зв'язане з нею, викликає у дочки таку знавіснілу нехіть?
Але… Ася відкривала дверцята, ніби мала опуститися на розпечену пательню. Кермувала зі зблідлими, зібраними в тугий вузлик губами. «Вона мовчить саме тому, що Дзюник загнав за кермо силоміць… Вона боїться їхати машиною. Вона не на мене гнівається. Вона просто боїться, маленька моя. Сирітка. Як їй тут живеться?..»
Хвиля з живота піднімалася до горла, штовхала чимдуж обійняти свою дівчинку, про щось говорити, відверто, без гри-поєдинку… Гей-гей, хвиля була ілюзією, що розтанула. На базарі Ася просто шарпала мати. Поглядом, словом. «Це тут. Сама питай за свої сигарети. Я не буду!»
Тетяна безпорадно совалася серед яскравого краму. Ззаду плямисто коливалися квіти, спереду у вічі плигали лаковані перці-помідори. Питала про контрабандні цигарки, шепотіла ламаною польською. Їй не відповідали. Відволікалася, очима шукала жовту блузку дочки, яка, заглядаючи в екран смартфона, чи що там у неї, була уже далеченько, щось купувала. Та ж вона загубить її, забуде на цьому базарі, ось скупиться, та й поїде!
Нарешті — підказали. На ляді лежав найпростіший трикотаж, проте товстелезна баба кивнула, висунула з-під ляди сумку — «по вісім, прошу пані!»
Таня похапцем рахувала, на скільки стане грошей. Треба було переводити у гривні, щоб миттєво прикинути, чи вистачить потім на дожиття в Києві до получки.
Ася не давала спинитися, Ася казала, що їй лишилася лише сметана, дядьо Дзюник казав — сметани, з базару… «Час уже. Треба повертатися. Роби щось, або взагалі не купуй!» Ася обернулася до прилавка з молочкою, а Таня, щоб все ж таки полічити, множила цифри у стовпчик — на бігу, добре, що в кишені був той папірець з адресою, де купити, що продиктувала заробітчанка-пані, була ручка, але ручка раз-по-раз рвала папірець…
У будинку Дзюника, в кухні, на полиці, стояла розкоркована пляшка. Здається, віскі. Тетяна позирала на неї кілька днів. А якось увечері, коли поверталася з тераси, стараючись, аби ніхто не помітив, що плакала — схопила, й прямо з горла потягла пару великих ковтків.
За сніданком старий втупив у пляшку погляд. І таки виміряв: «Так-так… Всихає на очах?»
…І як було пояснити? Плакала, бо таки не витримала. Не витримала, коли усі вчергове обігравали слово «таня», й Ася також усміхалася.
Вона непомітно вислизнула на терасу. Там — тамувала сльози. Повертаючись, потягнулася до пляшки на відкритій полиці. Аби проштовхнути ґудза в горлі.
Старий, щоправда, прискіпувався не лише до гості. Він прискіпувався до життя.
До життя, яке, виходить так, підло зрадило.
Якщо під життям розуміти біг крові у жилах. Вранішні дискретні приємні стискання прямої кишки. Чіткість рухів тіла, яким володієш. А не воно тобою! Якщо ж воно, цей кусень підгнилого м'ясива, раптом стає начальником над тобою… То до дідька таке життя!
Роки — не найдревніші, 78 йому. Але кожен клаптик тіла… Зрадники! Кишки, серце й простата… Зрадники.