Соломія відірвала від одного з аркушів чисту половинку. Треба написати два слова Зайцеві, щоб завтра обов'язково знайшов час для однієї штуки. Написати, бо, може, сьогодні вона спатиме, не дочекається парубка з гульок. А завтра він буде їй конче потрібен.
На третьому аркуші — імена.
Едик.
Тетяна.
Роман.
Коло останнього — не один, а чотири знаки запитання.
Вона взяла хлопця за руку: «Тут. Я тут люблю бувати. Сідай. Бачиш, який пеньок?»
На сьогоднішню, третю, чи то четверту зустріч, скейтбордистка притягла свого нового кавалера на Лисуху.
Так вона називала Лису гору. Ту, що біля Видубичів, біля химерного звалища іржавих баштових кранів. Правда, кажуть і пишуть — в Києві не одна Лиса гора, на це відьомське звання претендують аж кілька. Прихильники кожної стверджують, що саме їхня є найсправжнішою. Галка сказала Зайцеві — найсправжніша ця.
Зайцеві було байдуже до цієї містики, точніше, навколо-містики. Усі ці сучасні літературні схлипи про відьомський Київ здавалися йому штучними, слинявими. Скейтбордистка, на щастя, не схлипувала («та чи читає вона взагалі? Зрештою, яка різниця, я не до бібліотеки прийшов»). Не казала романтичних дурниць. Якщо й здавалась інколи таємничою, так це не виглядало як нудна пісенність. Таємничість Галки була… Непристойною? Ага, непристойно-звабливою.
З нею було прикольно. З нею Заєць робив дурниці. Два дні тому сиділи на лавці, у напівпустому в будень Ботанічному, і, уявіть собі, п'ять разів зіграли в дурака. Карти Галка витягла зі свого рюкзачка. Грали, звичайно ж, не всерйоз. «Згадав дитинство» — кепкував Заєць із себе. Але чому б інколи й не відірватись у дитинство?
На кон з п'яти ігор поставили так: виграє вона, то він проїдеться її скейтбордом по якійсь там хитрій гірці, вона скаже, як і де. Двічі лишившись у дурнях, Заєць інстинктивно помацав окуляри — чи втримаються, якщо доведеться платити програш на дошці? Якщо ж виграє він, то з Галки «довгий поцілунок», ось так.
Заєць переміг. І думав — прямо тут отримає приз. Але дівчина скочила з лавки, весело закрутила головою: ні! Не сьогодні! Вона напише, коли і де!
І ось. Пертися на якусь Лису гору, аби поцілуватися? При тім, що це не така вже й подія, ні для нього, ні для неї?..
Заєць таки поперся. Ніби за інерцією легковажності цих нових, смішних їхніх зустрічей. Ну, і з цікавості.
«А все ж таки, чому саме тут? — А так. Щоб ти запам'ятав».
Заєць злякався — невже зараз почнеться бодяга тіпа вічних любовних присяг, ще й на Лисій горі? Але Галка коротко засміялася. Жестом не дозволила йому встати з пня. Наблизилась упритул.
До губ його приклала не губи — тонкий палець. Через підборіддя, шию, по футболці, нижче, нижче, вела вона цей палець, легко згинала ноги, аж поки не вперлася пальцем у ґудзик на Зайцевих джинсах. Сама ж була уже на колінах. Обличчя — біля ґудзика…
Хай і не літання на дошці через перешкоди — окуляри через хвилину таки ковзнули з носа хлопця. М'яко впали на коротке Галчине волосся, на її потилицю, що рухалася невтомно, старанно.
Коли усе скінчилося, ніби й сказати було нічого.
Галка кинула, задерикувато, хрипко: «А, я, канєшно, хоч і там, в Ботанічному, могла б так тебе! Просто тут краще. Тут — місце мені помагає».
Заєць згадав: він і дійсно бачив, на якихось сайтах читав, що тут, на Лисусі, кучкуються сучасні сатаністи, чи ще якісь збоченці, бодай їх. Стало неприємно.
— Ти… Ти що, з тих, які біля трухлявих ідолів скачуть?
— Нє-а. Я сама по собі. Так собі, гуляю, квіточки збираю. Тут хитрі квіточки попадаються…
Останні слова дівчина промимрила тихо. Дорогою назад говорили якісь незначущі дурниці. Біля входу в метро Галка зупинилася:
— Поцілунок був довгим? Значить, ти мій боржник! Мусиш через пару днів зі мною прогулятись. Попід ручку. В застібнутих штанах! Пока-пока, я скину тобі, де й коли.
Сутеніло. Заєць не поїхав додому. Навмання, куди ноги вели, доплентався до якоїсь вуличної кафешки.
Поцілунок був довгим? Так. Зрештою, він же Галку хотів? Авжеж. Але зараз якось не по собі. Якось по-дурному, бо ж крутить ним ця маленька скейтбордистка. Може… Йшла б вона куди подалі? Так би мовити, лісом? Чи — своєю Лисухою?
Ася випливала з туману антиалергійних уколів. Глянула на припухлу руку — боліло, проте, уже не пекуче, а тупо.
На двері своєї кімнати подивилася з тривогою. Так і бачила — вони розчиняються, й у отворі виростають цікаві. Подивитися на неї. На неї, що знову втрапила в халепу.