Збіглися. Дядя Толік, мама. Її ніколи не лишать у спокої?
Стривайте, дяді Толіку вона точно не дзвонила! Чи, все ж таки, з переляку натиснула кнопку?
Мамі — так. Мамі вона чомусь подзвонила. Може, тому, що з болем від жала та страхом задухи Ася раптом повернулась у далеке.
Літо. Тиждень у Затоці, під Одесою. Вимріяний, випрошений тиждень — на морі з мамою.
Оса вп'ялась у її руку, не так як зараз, а вище ліктя. Але так же ж, миттєво — стиснулося горло.
— Дихай. Не бійся, я з тобою. Повільно дихай! Я з тобою, з тобою…
Мама повторювала їй це у «Швидкій». І вона, з останніх сил, трималася поглядом за мамине обличчя. Хто сьогодні сказав їй — «я з тобою»? Ага, ця Неля…
Тоді, після Затоки, бабуся гнівалася на маму. Мовляв, варто відпустити дитину з тобою, так маєш, обов'язково буде біда. Але ж при чім тут мама? Чи ж це мама напустила на неї осу?
Ася перевела погляд на шухляди під дзеркалом. Чи зможе вона колись спокійно занурити туди руку? Повсякчас здаватиметься — там пекучі пастки.
Що робила оса в шухляді? Вона ж не могла сама залізти туди, нема ж ні шпаринки. Хіба можна жити в домі, де… Де пастка може причаїтись отак? Виходить — хіба можна жити їй, Асі?
Хіба варто їй мріяти про життя з Романом, якщо вона така недолуга?
Колись — 6. Ася і Роман
Життя в дядя Дзюника — це розпорядок. У якому обмаль шпарин.
Щоправда, в одну зі шпаринок Асі вдалося висковзнути. Дядьо напрочуд спокійно поставився до того, що вона покинула курси візажу.
Їй було незатишно на цьому навчанні. Усе було…занадто. Краківські дівчата. В одязі — вільному, якщо м'ятому, то, здається, йому праски просто не прописано, так і має бути, всі знають. Всі, крім неї.
Їхня мова лунала, як незнайомий музичний твір. У Львові вона, звичайно, перед від'їздом підівчила польську. Але — мелодика? Темп і ритм? Дзвінко-високий підйом кінця кожного речення… Не кажучи вже про сучасний молодіжний сленг чужої мови.
Усе це кипіло навколо неї. Вона ж була застиглим острівцем.
Дядьо насупив брови, проте кинув без злості — «не хочеш, то не мусиш». Все ж інше вона мусила, хотіла чи ні.
Мусила навчатися кермувати автівкою. Опановувати всі хитрі кухонні прилади. Розповідати, де була.
Таким було життя. Й воно гнітило Асю лише інколи. Наприклад, коли в «Альмі», великому супермаркеті, дядьо, не дивлячись на неї, накладав у візок нові й нові, важкі, величезні пакунки, чи то п'ятилітрові пляшки питної води. Він ішов повільно, спирався на свою палицю. Проте, оскільки рухався між нескінченних полиць за тільки йому самому відомим маршрутом, Асі здавалося, що вона весь час намагається його наздогнати.
А візок везла вона. Візок важчав. І чомусь не слухався її, самовільно скручував ліворуч, і, аби не штовхнути інших покупців, вона мовчки боролася з цим повстанням візка, чи не висла на ньому. Розуміючи, що рухається потворно, розставивши ноги, мало не заточуючись. І це бачать усі.
В будинку ж — почувалася захищеною. Буття перегукувалося з готуванням на «Термоміксі». Не треба охоплювати думкою весь процес чи сумніватись у результаті. Розумний пристрій сухо й безапеляційно диктує тобі найменший крок. Треба лишень просуватися так, як вимагають нові й нові, короткі накази на екрані. Не схибити в дрібниці — якщо сказано, що олії має бути 20 грамів, то наливати її повільно, слідкуючи, як змінюється позначка ваги. Ні про що інше можна не думати, не ухвалювати ніяких власних рішень — можна.
І навіть треба. Саме так, не ухвалювати власних рішень.
Короткі, точні розпорядження, де повідомляється не про кінцевий результат, про крок, який робиш зараз. Так чинив «Термомікс». І так чинив Дзюник щодо своєї чи то онучки, чи то вихованки, чи служниці.
Одного разу сказав, що запрошує в гості її мати. Навіщо — мови не було. Просто — роби, що сказано. Й Ася писала мамі, замовляла у Інтернеті квиток, застелила ліжко в гостьовій кімнаті.
Це, з Ромком, було тоді, як Дзюник сильно підупав на здоров'ї. Він уже не їздив у «Альму».
І, коли вперше відрядив Асю за продуктами із хлопцем, вона звично хотіла вчепитись у візок. Заздалегідь розуміючи: виглядатиме жахливо, і Ромко, несподіваний її казковий Ромко, посміється, згидиться.
Але він перехопив візка, сказав — «дивись краще у список, що там старий понадиктовував?» Саме так, без пієтету — «старий». Ася не образилася за дядя, Ася відчула — вони з Ромком можуть бути спільниками. Веселими спільниками! Бо й Ромка візок заносив ліворуч, але… Це — просто прикол, якщо не лякатись, а гукати до непокірного чотириколісного віслючка, отак: тпру! цоб-цобе!