Ася думала: «Ось воно. Я змінююсь, але не так, як треба б. Півроку тому я просто не змогла б так кричати до людини, що б не сталося. Тим більше, коли не впевнена, що саме вона зробила зло. Більше того. Коли саме ця людина тримала мені руку й гарантувала, що я не помру, дихатиму».
Роман повернувся у кухню. Коротка барабанна перкусія кроків чутно лунала сходами, якщо бігти ними, енергійно, не дбаючи про секретність.
— Напевне… Напевне — вибачте, Нелю. Це істерика, ви ж бачите? Звичайно, ми не відмовляємося від ваших послуг. Так? Але сьогодні… Може б вам справді піти? Мати вільний час?
— Зараз. Але ж оладки… Аби допекти, треба хвилин двадцять. Може, й тридцять?
Роман сказав — хай. Тобто, допекти — так допекти. Оладки — то оладки. Вони з Асею все одно зараз мають під'їхати до якогось там лікаря, спеціаліста з алергії. Анатолій Дмитрович домовився й наполягає. Згадавши Бонка та його категоричні вимоги, Роман на секунду іронічно закотив очі.
— Якщо ви не дуже ображені, доробляйте те, що запланували, еге ж? У спокої, ви ж залишаєтеся тут одна. Тим більше, що ми довіряємо вам, Нелю.
«І дарма», — подумала Соломія. Бо тільки-но побачила в кухонне вікно, що «Баркетта» відпливає вулицею, вимкнула плиту, сягнула по мобільний.
— Зайцю? Як і домовились? Так, бери «Ренусю», буде швидше, ніж на метро, просто запаркуєш не під будинком. Ні, машиною, бо я і про це думаю, щоб звідси ти скоріше до своєї контори, ти ж маєш там бути нині?
Заєць прибув невдовзі. У хвіртку ковзнув, чи не прикриваючи обличчя рукою. («Грається. У шпигуна. А не варто б так на вулиці підставлятися»).
Часу було обмаль. Тому не обмінювалися враженнями, чи то від оселі, чи від іміджу служниці Нелі, нарешті, побаченої в інтер'єрі.
Заєць виконував контрольні дії.
Відчиняв садову хвіртку. Навшпиньки проникав у хол, минав кухню, підіймався сходами, брався за ручку дверей Асиної кімнати. Там — відчиняв і зачиняв шухляду.
Відробляли й другий варіант. Заєць підходив до парадних дверей. Терся ключем у замку («дарма, що ключ не той, не підходить. Нам треба знати, чи буде чути звук»). І знову — навшпиньки, нагору.
Лобода не виходила з кухні. Слухала. Оладки (блін, рацушки, як сказав суворий «Термомікс») підплигували й горіли раз-по-раз, вона згрібала витвори із пательні — у сміття.
Переговорили коротко.
— Сашо, я зовсім нічого не чула. Тобто, зайти в будинок, пройти до кімнати Асі може будь-хто. І можна нічого не почути.
— У другому варіанті, з парадного входу — лише той будь-хто, що має ключі. Тобто, все вертається на своє. Прийшов той, як його, Ромчик, ну, й…
— Фігня. Мало того, що він від'їжджав-повертався «Баркеттою», це з кухні якраз видно, і виходить, що на час підкладання бджоли його не було. Так він же — у себе. Нащо йому скрадатися? Бігає сходами, як лось.
— Солю-Солю… Припини захищати… молодого хазяїна, вах-х!
— Сашо, не верзи дурниць. Давай. Дякую. Давай, котись до праці. До вечора! Стій! Стривай, скажи-но… Ось, ти увійшов у роль особи, яка має прокрастися непомітно… На твою думку, увійти сюди так — дуже складно, маю на увазі, для власних нервів?
— Хрін йому, складно. Я й правда, накидав собі таке, ніби якщо рипну — так звіздець. Старався. Так, це — напруження! Якщо придумати, що в кухні той, хто, як почує, то й схопить за… Тоді крадешся просто мокрий.
— Значить, той, що пробрався, має міцні нерви…
Заєць відбув. Лобода розклала на знайдену велику тарелю кілька незгорілих оладків.
…Хвірткою, через терасу — відпадає. Справа не в звуках. А в тім, що в момент можливого підкладення бджоли Ася не була ні нагорі, ні в кухні. Значить, вона бачила терасу та хол.
Значить, у автора бджоли в шухляді є ключі?
А зараз їй би варто забратися. До завтра. На завтра будуть окремі плани.
Лобода заклацнула двері котеджу.
Садовою йшла швидко. І тут…
— Гей, женщіна, женщіна!..
Якщо й ненавиділа Соломія щось більше за неприродне для української звертання «по очєству», так оце звертання, так би мовити, за статево-віковою ознакою. Чистий анекдот: «Ким працює твоя бабушка? Моя бабушка працює в магазині, дєвушкою…»
Та гаразд. Соломія собі — як хоче. А Неля б озирнулася, так?
Її наздоганяв отой, власник картатого носовичка. Той, що намалювався в будинку хтозна-як. Допоміг із льодом на вкушену руку Асі, допоміг зі «Швидкою», і розтанув.
Коротше — Едик. Сучий син, як сказав Бонк.
— Тряпочку віддасте? Мою, у кліточку… Я ж бідний, вони в мене раховані.
Йшли вже Центральною, до метра. Едик виявився кавалером. Сказав, що з приводу носовичка пожартував. Сказав, що сам він — музикант. «Невизнаний, але ж завжди так буває…»