Обличчя в Ліни тоді було напружене. Ніби їй не сподобалося, що малий Богдан підбіг до мужика, й мовчки притулився обличчям до засніженої дублянки випадкового гостя?
Той спускався з ґанку обережно, злегка припадаючи на праву ногу. Пізніше зрозумілими стали уривки розмов між ялинкарем, хазяйкою та Лесечкою. «Скоро назад… Через Дніпропетровськ, на базу… Ні, Віро Іванівно, не забуваю, татові дзвоню, але ж розумієте, не завжди маю як…».
Вітася воював на Донбасі, у Добровольчому корпусі. До батька заїхав коротко, після шпиталю.
Тепер, навесні, здається, від поранення не лишилося й сліду. У перший ранок після приїзду Соломія спостерігала цікаву картинку. Здалека, від траси, ґрунтовою дорогою — наближався такий собі спортсмен. Дивним було не те, що чоловік біг, ритмічно, в принципі, гарно. Таку розминку можна побачити на дорогах усього світу. Але цей бігун в обох руках тягнув сухі деревини середнього розміру. Чим ближче, шаруділи безлисті гілки, здіймалася невеличка курява. Бігун, коли порівнявся із хвірткою, з посмішкою кивнув головою, не змінюючи темпу.
— Кінг-Ко-о-нг… — протягнув Ігор. Проте, жіноцтво заперечило — бігун виглядав гарно.
Лесечка сказала, що його маршрут є звичним, ніхто не дивується, Вітася змолоду робив пробіжки — від хати, дорогою, через шосе, вгору до лісу, а звідтам з важким хмизом, аби й руки напружити. Сухостою у лісі багацько, ось так потренується, а дровеняки на подвір'ї поламає, порубає, на розтопку.
Соломія тоді знічев'я запитала в Лесечки, чи робили вони колись із сусідським хлопцем оченята одне до одного. Виявилося — нічого подібного. «В дитинстві п'ять років — а Віталій від мене старший — є непереборними. Я собі така ляля-дошкільнятко, а з-за паркана чути, як великого школяра-розбишаку батьки за шкоду лають. Думаю собі, а я — дівчинка хороша… А коли його в армію проводжали, мені ж тринадцять ще не виповнилося».
В принципи, особливої дружби не було й потім. Лесечка після школи вступила до Черкаського універу, Віталій ще раніше поїхав учитися, десь працював, чи то служив, і зустрічалися через паркан, у канікули-відпустки. Молодша дочка сусідів («о, тут вже для мене вона була малечею, тоже в п'ять років різниця») вийшла заміж мало не відразу після випускного. Їхня мама, тьотя Оля, померла від хвороби нирок. Дядя Ваня побивався, проте, пас свою козячу зграю, вчащав до дочки й зятя. Дочекався, аж Віталій повернувся з війни, тоді, коли рашистську орду таки зупинили… І ось, місяць тому дядя Ваня остаточно перебрався в К., до дочки, бавити онуків.
— 1 знаєш, Солю, Вітася осів у батьківській хаті, має якісь грандіозні фермерські плани. Цікаво, правда ж? У нього навіть лоша є. Я ще не бачила. А Дарка бігала, Вітасік покликав її та Бодьку. Наші мєлкіє як повернулися, аж верещали від вражень. Так, і Богданчик. Ліна мало не збісилася, коли вийшла з хати, малого нема, я сказала, що він через паркан, що з Даркою пішов. Ліна гнівалася, вона ж Бодю на крок не відпускає. І дарма. Каже, що в хлопця аутизм. Здається, не аутизм, а «мамізм»… Не можна так до себе притискати.
До слова Лесечка згадала, що колись давно, коли вони з подругою приїхали на канікули з Черкас, і Віталій також був у Нижніх Боках, Ліна одного разу сказала, що «цей дурний хлоп» підглядав, як вони купалися на Великих Шумах.
— Ну й що з того, ми ж у купальниках? Але ж ти бачиш, що Лінуся до мужиків — немов дика кішка, лише глянув котрийсь на неї, аж шипить. Вона все така, я звикла…
Правда, оце усе — розмови про чиєсь лоша, та усіляке таке безневинне — були у дещо іншому житті. До потопельника.
Про те, як вона побачила потопельника, Соломію на березі розпитував серйозний пан, у цивільному, проте із папкою, за якою відразу впізнаєш міліцію. Тонка папка на блискавці, аби зберігати усі папірці в строгому розгорнутому вигляді — точна прикмета міліціянта.
Він назвався оперуповноваженим, додав: «капітан Зорич». Лобода бачила, він упізнав Морячка, кинувши: «де потопельник, там і Приходько, еге ж?» Щоправда, кинув без злості.
Костя-Морячок зайшов за аварійну стрічку разом з опером. Опер нахилився над чимось, про щось питав. Морячок заперечливо похитав головою. Вийшов за імпровізовану огорожу. Раптом перехрестився. Зніяковів. І хутко пішов у напрямку села.
Не минув візиту за огорожу й Ігор. Соломія уже роздивилася — там відхиляють пластик із тіла, що лежить на траві. Покійника наразі не обтягнули пакетом, лишень прикрили. Й відхиляють пластик, а потім знову опускають його. Що встиг побачити Ігор? Адже повертався він з прикритими очима, ледве не заточився, землі під собою не видів.