Соломія не відривалася поглядом від величезних світлих очей. Будувала фрази коротко. Викладала конкретику.
— Чому я мала б… вам?
— Чому мали б вірити мені? А хай не мені! Кому ви вірите загалом? Якщо дяді Толіку, то й повірте. Йому.
Очі навпроти стали геть дитячими. Але на терасу напливав тоненький запах кави. За ним, з чашкою у руках, підтягнувся Роман.
— …І прошу вас, Нелю, щоби сьогодні був нормальний обід. Субота, ми їстимемо вдома.
Ага. Маленька Ася, також, видно, вважає, що останньою фразою можна кардинально змінити враження від розмови.
Заєць стовбичив біля виходу з метро на «Славутичі». Недовго, якщо казати правду, хвилини три. Те, що саме стовбичив, видавалось тому, що бути тут йому не хотілося.
Добре-добре, він, як то кажуть, сплатить за рахунком. Сплатить за довгий поцілунок, хоча, коли зробив цю ставку в дурака, чесне слово, не мав на увазі…аж такого довгого.
Галка написала, аби був тут, о певній годині. Й прогулявся з нею. Кудись. Якщо знов на Лисуху, то хай не облизується. Нема йому що там робити, не тягне.
Вона спізнювалася. Кинув погляд — біля метра, але трішки подалі, видно лишень одну постать. Дівиця, така собі, фу-ти, ну-ти. Стояти — стоїть. Цікаво, як пересувається? На ногах-бо неймовірної висоти підбори.
Дурацькі, якісь навмисні. Лаковані. Червоні. Лабутени… Він чув якусь попсу, чи не хіт сезону — «Під лабутенами»? Ні, «На лабутенах».
Дівиця таки зробила кілька кроків. Прямувала на нього. «Хоче спитати, де місцевий пляц Пігаль, щоб працевлаштуватися за фахом?»
— Чого вилупивсь? Я не можу вдягнутись як… усі?
Галка. Так-так, несподівано висока, а намальована ж!.. Та хай собі. Але, коли, добряче взявши його попід руку, скейтбордистка у незнайомому прикиді почала прокладати їхній маршрут до котеджного містечка, Заєцеві, чим далі, тим ставало незатишніше. Добре-добре, тут купа будинків, сила-силенна людей, і якщо чомусь ця таємнича коза поставила йому за умову пройтися з нею саме тут — це ні про що не свідчить. Тим більш, напевне, що з нею він прогуляється востаннє.
Але… Саме тут котедж, де Соломія грається в розвідницю. І (нічого собі!) Галка, тобто, Галка плюс він, прямують саме на цю вулицю! Минуть? Ой… Галка гальмує біля відомої Зайцеві садової хвіртки.
— Стій! Куди це ти мене тягнеш? Домовлялися на променад, не в гості! Що тут?
Галка примружила очі:
— Не в гості. Просто дещо спитаємо. Засвітимося, й атас!
Заєць твердо вирішив дати задній хід. Проте Галка натиснула на дзвінок, не випускаючи його руки.
Сьогодні на невеличкій терасі було й справді затишно. Соломія (ретельна Неля) урочисто поставила запечені овочі на білий пластиковий стіл перед Асею та Романом.
Та не встигла помилуватися натюрмортом — задзеленчав дзвінок. Не з дому, від хвіртки. Виходить, попри хронічну незачиненість, дзвінок там таки був? Та відчиняти не довелося, бо перед терасою вже вигулькнули неждані відвідувачі.
— Ізвінітє! Там відкрито, так ми у вас спитаєм, га?
Дівчина на височенних підборах говорила голосно. Наполегливо, й не зовсім зрозуміло. «Нас (вона чи не поклала руку на сідниці супутника) запросили тут на паті-гріль (вимовила так, ніби вивчила це круте словосполучення), але як пройти на Паркову вулицю (шукає Паркову серед безлічі Садових, еге ж)…»
Лобода не скрикнула, не сплеснула долонями. Сподівається, що й очима не виказала… Усього того, що відчула. Коли побачила, за кого обіруч вчепилася дівуля. За Зайця, отак.
Він мовчав. Ні пари з вуст. І на тому — спасибі. Намагаючись зосередити погляд виключно на червоних каблучищах, Соломія повідомила про відсутність у околицях вулиці Паркової. Але, здається, дівуля не почула, бо, ледь не підморгнувши терасі (кому саме з трьох, що застигли на ній?), вимовила:
— Якщо близенько, то, може, ваша девочка б нас провела?
І тут очуняв Зайчище. Вибачився за вторгнення, мовляв, нема Паркової, то й нема. І поспіхом мало не витяг свою сліпучу подругу за хвіртку.
Тишу, яка панувала на терасі, Лобода прорізала спокійно, байдуже:
— Напевне, нарешті стає зрозумілим — цей вхід таки варто тримати зачиненим. А то ходять тут усілякі, а потім…
Вона з усмішкою глянула на Романа. За законами жанру він мав би підтримати примітивний жарт, закінчити: «…а потім труси пропадають».
Та юнак застиг, причім — з посірілим обличчям. Далебі, цей маленький, дещо вульгарний, правда, візит, аж ніяк не тягнув на таку реакцію!