Втупилася в інші записи. Зітхнула.
— Розумієш, воно так, моя сьогоднішня несподівана атака, вона й трохи дурнувата, й, може, небезпечна. Але… Коли я просто спостерігаю, я геть не просуваюся до розв'язки! Може, якраз доведеться діяти різкіше, аби викреслювати оці пункти.
Лобода не збиралася спати. Ввімкнула фотогалерею у планшеті. Уважно подивилася на те, що крадькома сфоткала нині нагорі, у котеджі. Знову сягнула по аркуш, внесла новий пункт, позначивши його однією літерою зі знаком запитання. Задзвонила Бончукові.
— Зробіть ось що: постарайтеся роздобути дані, чим реально володіє Роман Сергійович Марцевич. Тобто? Ага, майно, яке є його власністю. Дуже треба. Будь ласка…. Бонку.
Сама не знала, чому отак, зопалу, назвала крученого «роботодавця» його улюбленим погонялом. І той радісно загудів, приклавши до обіцянки постаратись усе зробити неочікуване «чмок-чмок» на закінчення зв'язку. О-о-о… Начудила?
Соломія стягла із себе улюблену домашню хламиду. Надягла зручні шаровари, широкі, так звані «аладінки». Не сковують рухів, еге ж.
Коли Заєць, вже вночі, вийшов зі своєї кімнати, на кухонному столі його чекала лаконічна записка: «Будь на зв'язку! Сам не дзвони». Другий рядок — «Все гаразд» — ні в чім, крім бойового настрою Лободи, не переконував.
Котисько Гриць прокинувся, запитально нявкнув. «Ось тобі і няв» — констатував Заєць, повертаючись з балкона. Біля під'їзду не було автівки, «Ренусі» Соломії.
Машину вона припаркувала далеченько. Йшла пустими вулицями, насолоджуючись прохолодою. Біля котеджу загальмувала. Не знати, як сюди безгучно пробирався дрібний похатник Едик, а ось вона вдома змочила роздобутий у нього ключ олією. Може, дурня, а може й ні.
Ключ не рипнув. Біля сходів Лобода, здається, припинила дихати. Кралася нагору, не вмикаючи світла, пальцями, легенько, відштовхуючись від стінки.
Оборудка з проникненням у пусту кімнату, ту, що у веселковому майбутті мала б стати чи гардеробною, чи гостьовою, пройшла тихо-гладко. Соломія опустилася на матрац біля стінки.
Залізти — залізла. Тепер би точно сформулювати, по що. Що сподівається побачити й почути. Лобода перевела подих.
«Я ніколи не ночувала тут. Я хочу зрозуміти… Що саме? Та хоч щось. Ні — то ні. Перебуду на матраці, вислизну, вбрання Нелі маю у сумці, перевберуся, зайду зранку».
Час для роздумів? Може, й так. Сьогодні вона не лише лякала недолугого Едика та дещо фоткала. Коли Роман по обіді привіз Асю з лікарні, вона таки зайшла в кімнату до блідої, здається, схудлої дівчини. Причім, у тому своєму іміджі пророчиці чи янгола-охоронця, коли говорить з нальоту, і не як служниця.
— 1 де ж ваша велика кружка, червона з білим?
— Тут…
Ася, не замислюючись, не обертаючись, показала у бік піддзеркальника. І, зустрівши запитальний погляд, нарешті побачила відсутність посуду. Мляво розвела руками.
Зіллячко, пахуче, заспокійливе, вона купувала на базарі в бабусь. Вже давно. Воно собі висохло, так-так, запарювала чи не кожного вечора. А по тому, коли отруїлась уперше? Деякий час не пила. Не боялась м'яти, не думала, що отруїлася нею, просто банка десь загубилася.
— Давайте — уважніше. Ви завели нову банку, купили нову траву… Хіба вчора не зникла й ця, нова? Її ж не було у шафці.
Ася замислилась. Ага, вона й сама шукала своє зілля. І що з того, що банка виявилась у барі в холі. Взяла, запарила. Може, з другої? Іншої? Та ні, другої такої не було, бо ж своєрідна, зі скляною кришкою.
Діла-діла. З дому як хвилею змило банку, мало того, зникло горня, з якого пилося зілля. Котре чи не місяць не робило ніякої шкоди. Добре, банку викинув Роман, як і збиравсь. Але ж тоді з чого заварювався чайок отруйного вечора? Чому банка знайшлась у барі?
До речі, може й не в зіллі справа. Чи вдалося Бойкові налагодити експертизу вмісту інших пакетиків?
Чесне слово, шкода її, тої, що Бонк уперто називає малою. Як тінь, сидить на ліжку, в піжамі з розмитими по праннях ведмедиками.
Може й Романа шкода. Сьогодні (чи уже вчора?) Соломія тихо вийшла з Асиної кімнати, почувши, як він збігає сходами наниз. Збігав енергійно. Проте, коли побачила його в холі — сидів, наче Бонк, сперши голову на руки. Нічого не пояснював, кинув чи не зі сльозами: «От, бачите… Що вона у себе тримала, що наробила з собою!»
Темрявні роздуми раптом прошив гострий, розбійницький свист з вулиці. Лобода заклякла. Пункти «нєпоняток» знала ж напам'ять! Про якийсь такий свист Ася розповідала хрещеному, мовляв, літали цегли, свистіло, ще й виття жахливе було… Навіть якщо це зовсім інше — вона прокинеться зараз. Злякається.