Соломія прямувала Садовою. Біля хвіртки затрималася на коротку мить. Виходить ось як. Якщо всі «нєпонятки» навколо Асі — лінії, котрі не перетинаються між собою ніяк, то справу розв'язати не вдасться. Але… «Поки що ставлю на те, що у віртуального букета — все ж таки спільний, єдиний корінець».
День у котеджі минав мляво. Роман десь подався, не заглянувши на кухню. Ася, щоправда, з'явилась, і вигляд мала кращий, уже не піжамний. Принесла згори білизну, поклала в кошик, який стояв на пральній машині:
— Запустите? Пізніше, коли… Тобто, якщо не важко…
Не пішла. Переминалась у арці. Коли Лобода обернулася — вимовила з ніяковою усмішкою:
— Коли мені стало погано… Я знову дзвонила до дяді Толіка. А він завжди так шумить. Занадто. Ви казали, що вам можна вірити як йому? Якби був ваш номер…
Соломія, ні про що не питаючи, витягла з кишені робочого халатика апарат, натиснула на кнопки. В кишені Асиної довгої картатої спідниці заспівало «На згадку Елізі».
— Маєте. Ваш номер мені повідомив Анатолій Дмитрович, коли я приступала до роботи. Мій — занесіть у записник.
Лобода не наважилася продовжити розмову. Тим більш, що Ася, ніби злякавшись свого дивного прохання, також мовчки, залишила арку.
Млявий день став днем телефону. Бончук прислав SMS-ку, мовляв, інформація є, хай задзвонить, коли зможе говорити. Але цікавішим було те, що вдалося випадково почути.
В образі ретельної Нелі гаяла час, заходившись мити плиту та холодильник. Треба розуміти, робила це безгучно, хоч і не ставила таке за мету. Чула, як повернувся Роман. Ну, то й що? Вона — при роботі.
А в холі задзеленчала мобілка. Інший рингтон, не такий, як в Асі.
— Так, Ба. Звичайно, що це погано. Кажу ж… Почувається вона погано. А мені, ти думаєш, як?
Роман хвилювався. Кидав короткі фрази. Здавалося, хоче закінчити розмову якнайшвидше. Нарешті, запанувала тиша. Котру невдовзі перервав цей же рингтон.
— Не сьогодні… Почекай, не кричи. Звичайно… Усе. І я тебе теж, і я тебе, Гелло…
Цього разу його голос муркотів.
Соломія з'явилась у холі, несучи кухонне сміття у зав'язаному блакитному пакеті. Прямувала надвір, до смітника, ніби й не помітивши Романа. А він — зірвався на рівні ноги, здивований:
— Ви… Вдома?
Неля спинилась: «А? Що?» Висмикнула з вух маленькі навушники, сунула в кишеню, пробурмотіла, що вибачається, дозволила собі прибирати з музикою. («Ого, вчасно ж я знайшла цей непотріб за холодильником. У пилюці, напевне, ще від старих господарів. Ану — зауважить, що навушники не під'єднані ні до чого? Що в кишені не музика — лише мій кулак?»)
Молодий господар нібито зітхнув з полегшенням. Але, можливо, це просто здалося. Хоча… Нащо знов пояснює те, чого пояснювати не мусить?
— Заколібали. Добре, родичів можна зрозуміти. Асечка все хворіє, вони хвилюються. Але й ці рекрутери, що займаються підбором персоналу… Знаєте, як воно, коли виходиш на ринок праці? Прочитають резюме — й надзвонюють, коли хочуть.
(«Так-так. І саме рекрутера — „я теж“. Досить любовно. А родичі? „Ба“ — це бабуся. Там, у тому генеалогічному дереві, яке я намагалась прикинути, зазначено про її наявність. Про другу, нешлюбну дружину старого Дідуха-Дзюника»).
Млявий день добіг кінця, в усякому разі — щодо робочого часу. Вийшовши з метро, Лобода розпустила хвостика, що стягував волосся, замінила сонячні окуляри Нелі на свої, справжні, улюблені.
Міні-гай на Позняках, де Соломія призначила зустріч Бончукові, був милим. Приведеним до ладу, з яскравими дитячими атракціонами, ставком у ошатній кам'яній облямівці. Вона не телефонувала, хоча обіцяла відразу ж датися знати, як з'явиться. Йшла повільно, додумувала своє.
«Коли підозрюєш — стаєш необ'єктивною. Треба примусити себе не зашорюватися. Хоч би з приводу Романа. Треба відзначити, що він кілька разів хвилювався з приводу нещасть з Асею. От і сьогодні, коли дзвонила ця його Ба — мало не кричав, кажучи що через оце усе йому погано. Хоч і гей, чи бабник… Стривай, все ж таки — гей чи бабник? Цілувався з хлопцем вночі — ще й як. А Гелла? Чи може педераст називати свого коханого жіночим іменем? І взагалі, що за ім'я? Відьомське. З Булгакова».
Лобода несподівано побачила Бончука. Таки він. Трохи незвичний, у джинсах, у так званій гавайській сорочці на короткий рукав. Дивилася з алеї, згори, й уперше зауважила — жорстке волосся світиться зародком лисини.