Не стала дзвонити. Спустилася до води кількома широкими сходинками. Голуби сірувато-рожевою хмарою пурхнули з-під ніг, і Бонк рвучко обернувся на «фр-фр». Біля сходів, зі ставка, голосів додали качки. Цілком схвально, бо в голубах вони справедливо бачили суперників щодо шматків. Шматки ж летіли з рук цього пана, який смішно виставив уперед масні губи.
— Ще раз здрастуйте. Носите з собою хлібчик для пташок?
Бончук, здається, не так знітився, як розсердився.
— А я що? Я що, вам усім — машина? Ти подивись, хто їх годує? Нормальні мужики!
Соломія подумки пошкодувала про дурну свою шпильку. Та Бонк вже загув, дещо розгублено, проте, приязно. Мовляв, не з собою носить. Тут, онде, в кіоску, булочку купив. «Добре тут, правда?»
Поговорити — присіли на лавці, яка щойно звільнилась. Ось інформація. Де вже там він подбав про експертизу їжі, спакованої з кухні, але все чисте, без будь-якої отрути. («Виходить — справа таки у напої із зілля. Залишків якого в мене нема»).
Щодо статків такого собі Романа Сергійовича Марцевича. «Нуль на масу». Акцій, майна чи рахунку — катма. Зареєстрований та фактично проживав за адресою своєї бабці. Помешкання — дохле, так звана двокімнатна «распашонка» між Шулявкою та Нивками, у власності цієї ж бабушки. «Ти ж питала за неї? Оцю, другу, тіпа, жінку старого Дідуха? Жива». Інвалід якоїсь там групи.
— А що? Я і так думав, що йому бабла малої треба. Ну і хай. Хай жениться, тільки щоб у неї все добре було. Ну, буває ж, а він через гроші ухватить, як то, старт?
Лобода подивувалася. Мовляв, ви ж завжди нервово ставилися до одруження хрещениці? Бонк махнув рукою. 1 нащось окреслив молодий міні-гай, що носив горде звання «Парк Позняки». Тут гуляли пари. Якісь такі, дуже домашні. З дитячими візками, гукаючи старших хлопчаків та дівчат, що терлися біля каруселі. Були й бабусі. Та що там, були й дідусі, які підштовхували найкрихітніші велосипеди з онуками. І не лише геть старі дідусі. Усілякі.
Тут і зараз — 8. Соля-Неля-Свєта
Соломія сиділа за комп'ютером, поклавши біля клавіатури кілька чистих аркушів. Гуглила все, що стосувалося техніки проведення соціологічних опитувань.
«Не анкетування, а так зване інтерв'ю. Тобто, очна бесіда з респондентом, опитуваним. Ага, добре… Відзначають, що найвідвертіше люди ставляться до інтерв'юера-жінки, віком 40–50 років…»
Задзвонила Зайцеві:
— Ти, часом, ще не в конторі? У мандрах? А повернутися туди можеш? Зараз скину тобі свою фотку. Зліпи на ваших машинках, ні, не посвідчення, бо печатку не намалюєш, а такий, знаєш, бейдж… Напишу, що там має бути. Бувай!
Додому хлопець повернувся нескоро. Мовчки поклав перед Лободою акуратно зроблений заламінований прямокутник.
— Тримай. Світлана Петрівна. Зайченко. «Соціс-гендер». В іменах своїх, Солю-Нелю-Свєто, не заплутаєшся? А прізвище — щоб мене підколоти?
— Щоб відчувати твою символічну підтримку й на відстані, Зайчище… Ну, й вибач. Я поки що не готова розповідати. Не тому, що не довіряю. А так, знаєш… Не хочу настрій розплюскати.
Хлопець мовчки подався на вихід з кімнати. Біля дверей кинув:
— То й хай. Я, до речі, теж мовчатиму. Щоб не розплюскати.
Соломія подивилась услід. Образивсь? Якщо так — шкода. Та постривай, невдовзі все має закінчитися. Хоч як. Бо й справді, не зможе ж вона роками підтирати кухонну підлогу в Асиному котеджі, охороняючи дівчину. Тим більше, що й охороняти надійно — не виходить. Значить, якщо невдовзі переконається, що не може розв'язати усе, так би мовити, кардинально, доведеться Бойкові шукати інших способів порятунку хрещениці. Витягати її з котеджу, змінювати її життя, середовище («еге ж. А тим часом мене буде пекти загадка, розгадки на яку не знайшла»).
Як там буде — але наразі треба спробувати відпрацювати дві заковики. Одну — щодо жінки. Невідомої, яка приходила в клініку, намагаючись роздобути фальшивий страшний рентген дівчини.
І друге. Перевірити реакцію Романа на дещо, що несе йому певний документ, який Лобода надибала в його кімнаті. А для цього, другого, варто б довідатися про Романа Марцевича побільше.
Наступний день у котеджі плинув також мляво. Щоправда, Ася забігла в кухню незвично веселою. Привітавшись, розчинила дверцята морозилки.
— Може, сюди не треба було, може, не морозити, приготуєте? Я рано-рано у супермаркет з'їздила, ага, сама, «Баркеттою». Тут м'ясо…
Соломія витягла упаковку, що не встигла стати льодяною брилою. Отже, маємо позитив. Що б не вплинуло, проте бліда спадкоємиця-наречена примушує себе визирнути з кришталевої труни. Усміхається, дбає про їжу. Сідала за кермо.