Може й справді, саме він, Дідух, понівечив їй спину.
Влаштував собі день народження. Забаву для потрібних людей. З нею не радився, просто задзвонив на роботу, сказав, що імпреза буде з виїздом, над озером. Звелів дещо докупити, порізати. На запитання, як вдягнутися, для паркетів чи пікніка, просичав: «Пристойно…» Вона на ноги взяла босоніжки на високих дерев'яних підборах, модні тоді, пасочок такий, блакитний, навколо кісточки. Заточилась у якійсь ямці в траві, коли дибала на каблуках попісяти, подалі від статечної розмови просто неба. Вивихнула кісточку. Наважилася його покликати. Підняв, еге ж. Перед тим двічі копнувши, так, аби, звичайно ж, ніхто не бачив. У хребці.
Результат травми намалювався потім. Усе було — потім. І хвороба, що погіршувалася з року в рік, з десятиліття на десятиліття, щоб ось так, зараз, майже не ходити. І син, уже дорослий, недолугий, з вічним посмикуванням обличчя, лівого ока. З пиятикою, усіма можливими слабкостями. З дружиною, що вже або накрилася від алкоголю, або доживають і вдвох, на якихось селах, бо свою квартиру продали аферистам, чи не за пляшку, підкинувши їй онука.
— Але ж чому? Якщо цей, ваш другий чоловік, був таким? Чому б не піти раніше, відразу?
Наталія Іванівна подивилася на співрозмовницю чи не зверхньо. «Думала — я його переможу. Придавлю».
Усе було — потім. Пару років тому він задзвонив із-за кордону, і виявилося, що на старість («підгнив, вмирати збирався!») робить собі такий парад-огляд можливих спадкоємців. Він сказав їй: мовляв, ти єдина, хто зміг проти мене піти, від мене піти. Ач, яка! Так давай сюди свого сина, погляну. На її сина уже тоді краще було не дивитися. Вона брехала: мовляв, він бачити тебе не хоче. Так Дідух погодився на онука. І знов таки — харкнув у вічі, нічого не дав.
Стара раптом зацікавлено глянула на тиху соціологиню.
— А що, бачу ж… У тебе — також якийсь там? Б'є? Не так цю спину, чи що, як середину, душу?
Взяла гріх, збрехала. Підтакнула головою. Аби почути, що головне, — це помститися! Бо не буде спокою. Не просто піти, а відплатити.
Лобода знов і знов слухала про помсту. От тоді й побачила кулаки. Такі, що безгучно, затято, луплять один по одному. До сих пір, у прохолодному вагоні метро, не може вона витрусити з себе враження.
І що, здається, страшного? Безпомічна інвалідка, ні до кого, та ні, до того, кого більш нема на світі, лупить затиснутими руками. Але — посмішка. Усмішка. Гримаса, яка розтягає уста над сяйвом штучної щелепи.
Страшно — саме від усмішки. Неприродної, яка не пасує до проклять. Соломія відчула, як у роті стягується кисла, металева слина.
А стара повторювала, що помститися — треба! Якщо живому не вдалося, то мертвому. Так, аби відчути, що біль гризе й знищує будь-що, що він обрав своїм продовженням.
І раптом — шал скінчився. Приязна реципієнтка соціологічного опитування, Наталія Іванівна, кивнула головою на знак закінчення інтерв'ю. Пожартувала — мовляв, ці анонімні опитування, це ж непогано. Хоч поговорити можна.
Лобода намагалася забути про отруєння ненавистю. Енергійно крокувала до входу в метро. Поверталася до вражень без емоцій, тих, що по ділу.
Коли запитала, хто дає допомогу по господарству при немочі… То виявилося, двічі на тиждень приходить представниця від соцзабезу, безкоштовно. Сама стара інколи наймає медсестру, якщо треба уколи. І ще відьма (хай вибачить, може, й справді стражденниця, проте, відьма) має таку собі помічницю, час від часу, за невеликі гроші, тупу, як сказала, дівку. Подякувала за мимовільне нагадування, задзвонила, прямо при Соломії.
— Гелло? Значить, щоб завтра, о десятій ти…
Гелла. Від імені Лобода напружилася. Поцікавилася, чому ж тупу дівку звати так дивно?
Хазяйка й нарекла. Звичайно, що на честь служниці булгаковського Воланда. А дівка, що тягалася з її онуком, чи не з шостого свого класу, така, дрібна хуліганка — що ж. Звичайно, що Булгакова вона не читала. Сказала — «у-у-у, імечко наворочене!»
Нічого, вона годиться. Енергійна, прудка. І — зла.
До дому залишилась одна зупинка. Соломія встала заздалегідь, і не помітила, як притулилася чолом до скла дверей. До напису «не притулятись».
Рідний ліфт піднімався без болючого скреготу, не як той, на Нивках. Говорити не хотілося ні з ким.