Опа! Лобода тримала в руках невеличкий целофановий пакетик. Практично пустий. Якби не щипка темного сухого зілля в кутку.
Стоячи на колінах перед розкиданою білизною, вона згадала. Як побивався Роман, випадково застуканий з банкою Асиного трав'яного чаю в руках, збирався викинути банку. При тім — згадала й дивний жест: тримаючи банку в лівій, він чомусь запхав праву руку в кишеню шортів.
Соломія сховала пакетик у свою сумку. Переступаючи через лахи, подалася на подвір'я, не глянувши на Романа. Якщо вже й телефонувати звідси, так з найдальшого кутка біля старого мангала. Набрала Бонка.
Він справді діловий, і в цьому є плюси. Відповів, без зайвого, що підскочить на джипі, ближче до метро «Славутич». Не дзвонитиме, як буде там — скине SMS.
Добре. Зараз краще не стовбичити тут, у закапелку. Треба спокійно з'явитися на очах у цього, бодай його, онука старої чокнутої месниці.
Ретельна Неля зосереджено повернулась у кухню. Аби, піднявши погляд до вікна, переконатись: «Баркетта» зникла з-за паркана.
Потилиця Романа й надалі виднілася на терасі. Виходить, що?..
Лобода кинулася до сумки. Вихопила планшет. Вирісши перед босими ступнями, вкладеними на кріслі, натиснула на «галерею», знайшла потрібне фото.
— Дзвони до Асі. Вже! Давай! Хай спиняє машину. Розіб'ється зараз — нічого не отримаєш.
Молодик не сподівавсь атаки. Проте, побачивши на екрані чітку фотографію гербового паперу, запитально підняв солодкі очиська, наразі розгублені.
Соломія нависла над ним. Переводячи дихання, коротко втовкмачувала. Що написано в свіжому заповіті такої собі Анастасії Петрук? «Все, чим володітиму на момент смерті, як-то нерухомістю, рахунками… Заповідаю Романові Сергійовичу Марцевичу».
— Не чоловікові, не іншому родичу першого ступеня. Так знаєте, що буде із цим спадком?
Він мовчки схопив зі стола мобільний. Лобода й сама набирала Асю.
Як і думала — дівчина не брала трубки, вчепилась, напевне, в кермо. Пливе, пливе «Баркетта», в перекладі з італійської — човник, у потоці розжареного шосе, з бідою, яку пороблено їй сьогодні на світанні.
Задзвонила Бойкові. Хай тарабанить на мобілу хрещениці, хай спиняє. Всі пояснення — потім.
Якщо в Асі з телефону, з різних номерів, неугавно розпливатиметься нав'язливо-задумливе «На згадку Елізі» — трубку, нарешті, візьме. Спиниться.
Соломія знову повернулася на кухню, понишпорила у своїй торбі. Дістала темну пляшечку. Сьогодні зранку, дорогою, таки прикупила в аптеці дещо на сон. Думала — нехай буде в хаті. А ось і знадобилося. Сироп. Те, що треба.
Лобода виросла біля спантеличеного Романа, тримаючи в руках склянку холодної «Кока-коли». Він жадібно сягнув по неї. Ковтнувши, хрипко сказав:
— Ну, спинилася машина. А що там, із заповітом?
Соломія розвела руками. Спадкування нерухомості, хоч оцього котеджу, та й всього іншого, передбачає податок у п'ять відсотків від оцінки майна. Якщо він Асі не чоловік, не батько, не син, не брат, тобто, не спадкоємець першого ступеня. Без сплати — не ввійде у володіння. А де візьме гроші? Ніде, і його щедрий заповіт на ім'я нареченої, такий же, мовляв, «все, чим володітиму на момент смерті» — дешевка, фейк. Бо нема у нього нічого. І хай не мріє, що роздобуде гроші на податок продажем котеджу, чи заклавши його. Не буде Асі — її заповітом можна підтертися, ніяких дій із майном без сплати податку не передбачено.
Хлоп — позіхав нервово. Солодкий трунок починав діяти. Він важко піднявся зі стільця, націлив на хатню робітницю вказівний палець. Лобода відступила у хол, і Роман, зробивши кілька кроків до неї, крикнув:
— Що б там не було — геть! Вас звільнено! І Анатолій Дмитрович навряд чи підтримає протеже… Ще чого — лазити по сімейних паперах?
Тут і зараз — 11. Гра в темну
У тім, що Анатолій Дмитрович якраз підтримає (а підтримки потрібно), Лобода переконалася лише через дві години.
До того — був дзвінок від нього. Бонк таки перехопив «Баркетту» з Асею за кермом. Щоправда, вона уже спинилась. І вчасно! Він зі своїм водієм оглянув цю торохтілку, й що ж? Скат пропорото. Тобто, воно так, за кермом спочатку нічого не відчувається, але варто розігнатися, то на швидкості б…
— Мала каже — Роман подзвонив, кричав, щоб стояла. Виходить, врятував? А ти при чім? Звідки знала, що з машиною щось теє?
— Анатолію… Сьогодні я — гратиму в темну. Так кажуть? От.
І хай воно виглядає як незрозумілий ультиматум! Або ще одну добу Бончук, без зайвих розпитувань, робитиме те, про що вона просить, або вона кидає справу.