Аби стримати регіт, який таки підступав до горла, Соломія суворо вимовила:
— Так. Салют-феєрверк. Але ж перший постріл — був мій.
Вона так серйозно підняла очі в кут високої стелі, що бранець глянути туди ж не наважився. Спереду, на його синіх джинсах, розпливалася мокра пляма.
Спитали б пізніше — словами не змалювала б, як, примусивши піднятись на ноги, вперла дуло у спину, як виводила молодика з дому. Поталанило. Ключі від бабусиної квартири виявились у нього тут, у сумці, що валялась у холі. Бо не знає вона, чи змогла б отак, не відводячи пістолет, конвоювати нагору, й знову вниз.
Настав обумовлений час таксі. Лобода, не відриваючи твердого дула від тіла Романа, заштовхнула здобич на заднє сидіння «Тойоти», сірий металік. Водій і не озирнувся.
Байдуже запитав, чи їдуть за адресою, яку замовляли в диспетчера.
І це були єдині слова, що пролунали дорогою на Нивки. Все, що варто було сказати, Соломія виклала ще в котеджі. Лишається сподіватися, що переконливо. Мовляв, хоч пара з вуст — стрілятиме. Побачить водій чи перехожі? А це — її біда. Тільки ось Роман спостерігатиме за її бідою із роздробленим хребтом. Якщо зможе спостерігати.
Ліфт скреготав. Що було б, якби у ньому вони виявились не самі, Соломія не знає. Перед дверима зі знайомим номером вона просичала хлопцеві у вухо, аби не смикався, повільно відчинив замок, привітався до бабці.
У кімнаті стара здивовано зіп’ялася на руках з інвалідного крісла:
— Ромо? Чого тобі? Нарешті сталося? І… Хто це? Ти ж не один?
Більмасті очі втупились у силуети. Лобода стволом підштовхнула хлопця до крісла біля столу. Плюхнулася поряд. Курок пітнів під пальцем, ставав слизьким.
— Ба… Вона — шахідка. Вона — стрілятиме. Профі. Це старий, дядьо Дзюньо, найняв…
Соломія ще вдома, на Позняках, збиралася вдумливо. Легка сумка на довгому ремені, який перехрещував груди, висіла з лівого боку. Лівою рукою вона виклала на стіл кілька аркушів паперу, кулькову ручку.
Тут і зараз — 13. Жах на Нивках, жах на Осокорках
Заєць хотів реабілітуватися. Перед собою, а що? Ну, гаразд, перед Соломією. Нині зранку він чатував-чатував біля під'їзду, де жила Галка, але та так і не вийшла. Поїхав на Нивки. Соля казала, що дівка має на десяту прийти туди, якщо так — вона і є вона. Тобто, вона і є Гелла. Помічниця якоїсь відьми, що поїхала дахом на темі помсти.
Біля цього під'їзду теж нічого цікавого не було. А слідкував же ж — довго. Задзвонив Лободі, щоб почути коротке: «Ну, й не було її. Бо з дому вийшла раніше. Ще на світанні різала скат автівки біля котеджу».
Більше зв'язатися із Соломією не вдалося. Полагодив робочі справи. Загорівся темою розробки нової програми. А всередині — муляло. Вийшов з роботи не рано, час додому. Та муляло ж! Фіга з два він зможе зосередитися на програмі. Поки не роздобуде якоїсь інформуліни для їхнього з Лободою детективу.
Знову — стовбичив, спостерігаючи за під'їздом Галки. Довго. А ну ж!..
І таки буває. Невеличка фігура стрімко з'явилася на вулиці. Рушила в бік метро.
Йому, криючись у сусідньому вагоні, визираючи на кожній зупинці, отримуючи за це лайку чи не від усіх, хто входив-виходив — пощастило довести свій об'єкт до «Славутича». Непоміченим, дійти до котеджу, не спускаючи з ока знайому постать.
Галка ковзнула у бокову хвіртку, як завжди — не зачинену. Знову наважилася? В іншому, так би мовити, іміджі? Зараз вилетить?
Минали хвилини. Світло нанизу, в холі, згасло. Натомість — засвітилось одне зі скісних віконець нагорі. Усе спокійно. Отже, Геллу нині приймають тут як гостю, без проблем?
Соломія, не розслабляючи пальців, у яких затиснула втулений під ребра Романа пістолет, продовжувала диктувати.
Не зовсім, щоб диктувати. Вже півгодини, як вона, не відволікаючись, пункт за пунктом, озвучувала всі «непонятки» навколо Асі. Вислуховувала сказане. Аж тоді формулювала, штовхала стволом, вимагаючи написати. А двійко її заложників, палкий наречений та його старенька Ба, ніби під гіпнозом, підхоплювали наступний поворот сюжету. Щоб перекидатися знавіснілими фразами.
— Тобі — лише б гроші… Ти б і Дзюнику сраку лизав, якби він записав на тебе!
— А тобі б — лишень трупа? Незнайомої тобі дівчини? Чужими руками?
Угорі першого аркуша недоладним почерком було нашкрябано: «Зізнаюся, що поселився в Анастасії Петрук з метою позбавити її життя й заволодіти майном, для чого…»
Лобода косувала по рядках. Підпиляні сходинки. Пропоротий і поклеєний, так, щоб розійтися від води, надувний матрац. А що там за цегли, під виття, літали через паркан?