Вона все ще дивилася на нього.
— Дозвольте, міс Феллоуз, я вам щось подарую.
— Ні, — прошепотіла вона, — мені нічого не потрібно. — Ніби у кошмарному сні вона підвелася і вийшла.
Тіммі, думала вона, ти не умреш. Ти не умреш.
Атож, дуже добре невідступно думати, що Тіммі не повинен умерти. Але як це зробити? У перші тижні міс Феллоуз жила тільки надією, що спроба перенести людину з чотирнадцятого століття гучно провалиться. Госкінзові теорії можуть виявитися хибними або ж плани їх реалізації — неспроможними. Тоді все залишиться, як раніше.
Звичайно, решта світу цих сподівань не поділяла, і через те міс Феллоуз, зовсім недоречно, ненавиділа світ. «Проект „Середньовіччя“» досяг шаленої, розпеченої до білого жару популярності. За чимось таким преса і публіка просто зголодніли. Уже давно «Стасіс Інк.» не тішив такою знадною для всіх сенсацією. Її вже не могли викликати ні новий мінерал, ні ще одна жива викопна рибина. А ось це було тим, що треба.
Людина з історії, дорослий, що розмовляє зрозумілою мовою, хтось, хто допоміг би вченому-історику відкрити нову сторінку!
Наближався нульовий відлік, і цього разу йшлося вже не про трьох глядачів з балкона. Цього разу спостерігатиме всесвітня аудиторія. Цього разу техніки фірми «Стасіс Інк.» гратимуть свої ролі майже перед усім людством.
Міс Феллоуз чекала, і від нетерплячки її всю аж трусило. Коли за розкладом юний Джеррі Госкінз з’явився погратися з Тіммі, вона його ледве впізнала. Вона чекала не на нього.
(Секретарка, яка привела Джеррі, квапливо кивнула міс Феллоуз і поспішила геть. Вона бігла зайняти вигідне місце, звідки було б добре спостерігати за кульмінаційним моментом «Проекту „Середньовіччя“». Те саме слід було робити і їй з куди вагомішої причини, роздратовано думала міс Феллоуз, лише б з’явилася та дурепа покоївка).
Джеррі Госкінз, явно збентежений, бокаса наблизився до неї.
— Міс Феллоуз? — Він добув з кишені газетну вирізку.
— Так? Що це таке, Джеррі?
— Це фотографія Тіммі?
Міс Феллоуз подивилася на Джеррі, потім вихопила вирізку з його руки. Фурор навколо «Проекту „Середньовіччя“» спричинився до певного пожвавлення колишнього інтересу до Тіммі з боку преси.
Джеррі пильно стежив за нею, а далі сказав:
— Там пишуть, що Тіммі мавпич. А що це означає?
Міс Феллоуз схопила хлопця за зап’ястя й погамувала в собі бажання труснути ним.
— Ніколи не кажи так, Джеррі. Ніколи, розумієш? Це огидне слово, й ти не повинен його вживати.
Наляканий Джеррі випручався від неї.
Розлючена міс Феллоуз пошматувала вирізку.
— Тепер іди всередину й пограйся з Тіммі. Він хоче тобі показати нову книжку.
І от нарешті з’явилася покоївка. Міс Феллоуз її не знала. Із підручних, до чиїх послуг вона при потребі вдавалася, годі було з кимось домовитися. Тільки не під фінал «Проекту „Середньовіччя“», але Госкінзова секретарка пообіцяла кого-небудь знайти, і ця дівуля, мабуть, була тим «кимось».
— Ви покоївка, прислана у Першу Секцію «Стасіса»? — Міс Феллоуз намагалася своїм голосом не виказати роздратування.
— Мене звати Менді Терріс. А ви міс Феллоуз?
— Так.
— Даруйте, що запізнилася. Скрізь таке збудження!
— Знаю. Я хочу вам…
— Я так міркую, що ви теж хочете дивитися, — перебила Менді.
Її тонке, гарненьке без натяку на інтелігентність личко освітилося заздрістю.
— Це справи не стосується. Я хочу, щоб ви зайшли всередину й познайомилися з Тіммі та Джеррі. Наступні дві години вони будуть бавитися і не завдадуть вам клопоту. Де молоко, вони знають, і в них досить іграшок. Було б краще, якби ви по змозі більше полишали їх на самих себе. Тепер я покажу вам, де все лежить, і…
— А Тіммі, це той мав…
— Тіммі є об’єкт фірми «Стасіс», — гостро урвала міс Феллоуз.
— Я хочу сказати, що він є той, кому не можна виходити. Правильно?
— Так. Тепер заходьте. У нас мало часу.
Коли вона вже рушила, Менді Терріс пронизливо закричала їй вслід:
— Сподіваюся, вам дістанеться гарне місце. Їй-бо, я точно вірю в успіх.
Міс Феллоуз не була певна, що зможе відповісти розважливо. Не озираючись, вона поспішила далі.
Затримка далася взнаки: путнього місця їй не дісталося. Вона протовпилася лише до екрана в актовому залі… З гіркотою пошкодувала про це. Якби вона пробилася до місця подій, якби могла якось дістатися до чутливих блоків приладної панелі, якби пощастило якось зірвати експеримент…
Вона знайшла в собі силу приборкати свій шал. Звичайно, руйнування ні до чого доброго не привело б. Вони б усе відновили й полагодили, а потім знову повторили спробу. А їй ніколи не дозволили б повернутися до Тіммі.
Нічим не зарадиш. Нічим, хіба що експеримент провалиться сам собою, і усе безнадійно лясне.
З такими думками вона перечекала, поки закінчиться відлік часу, спостерігаючи на велетенському екрані за кожним рухом, обмацуючи поглядом слідом за об’єктивами обличчя техніків, очікуючи виразу стривоженості і непевності, що означало б несподіване порушення плину подій, стежила, стежила…
Нічого такого не сталося. Відлік дійшов до нуля, і дуже буденно, напрочуд скромно експеримент вдався!
У новоствореному «Стасісі» стояв бородатий згорблений селянин непевного віку в брудному лахмітті та в дерев’яній взувачці, з тупим жахом витріщившись на несподівану шалену зміну, що приголомшила його.
І поки світ казився від радощів і захоплення, міс Феллоуз стояла скрижаніла від жалю, терплячи штурхани, замалим не розтоптана, оточена тріумфом і пригнічена поразкою.
І коли гучномовець вимогливо, з притиском назвав її ім’я, то воно прозвучало тричі, перш ніж вона зреагувала.
— Міс Феллоуз! Міс Феллоуз! Негайно з’явитися у Першу Секцію «Стасіса»! Міс Феллоуз! Міс Фелл…
— Пропустіть мене! — кричала вона, задихаючись, поки гучномовець і далі без угаву товк одне й те саме.
Вона проштовхувалась крізь юрмище з дикою енергією, торуючи шлях схрещеними кулаками, рухаючись до дверей з кошмарною повільністю.
Менді Терріс була в сльозах.
— Не знаю, як це сталося. Я тільки вийшла на хвилинку, щоб глянути на маленький екран, який повісили в коридорі. Тільки на хвилиночку. А потім, перш ніж я встигла поворухнутися, аби щось зробити… — Вона раптом перейшла на звинувачення: — Ви ж казали, що з ними не буде клопоту. Ви ж самі сказали, щоб я їх залишала!
Міс Феллоуз, скуйовджена і вся охоплена непогамовним дрожем, визвірилася на Менді:
— Де Тіммі?
Одна медсестра змащувала виючому Джеррі руку дезинфікуючим розчином, інша готувала протиправцеву ін’єкцію. На одягу Джеррі видніла кров.
— Він укусив мене, міс Феллоуз! — розлючено кричав Джеррі. — Він укусив мене!
Але міс Феллоуз навіть не глянула на нього.
— Що ви зробили з Тіммі? — кричала вона.
— Я замкнула його в туалетній, — відповіла Менді. — Я вкинула туди малу потвору і замкнула.
Міс Феллоуз вбігла до лялькового будиночка. Гарячково вовтузилася з замком туалетної кімнати. Минула майже вічність, поки вона відчинила двері й побачила скуленого в куточку потворного хлопчика.
— Не шмагайте мене, міс Феллоуз, — прошепотів він. Його очі почервоніли. Губи тремтіли. — Я не хотів так зробити.
— Ох Тіммі, хто сказав, що тебе шмагатимуть? — вона вхопила його в свої обійми й заходилася несамовито пестити.
— Вона казала, довгою мотузкою, — пояснював Тіммі тремтячим голосом. — Казала, шмагатимете мене нею.
— Тебе не битимуть. Вона була зла, коли так казала. Але що сталося? Що сталося?
— Він назвав мене мавпичем. Він казав, що я несправжній хлопчик. Він казав, що я був твариною, — Тіммі залився потоками сліз. — Він казав, що більше не буде бавитися з мавпою. Я не був мавпою. Він казав, що я смішний. Він казав, що я жахливо потворний. Він усе казав і казав, а я його вкусив.