Коли вона відводила Джеррі, то відчувала майже слізну вдячність до Госкінза.
Вона шукала способу висловити цю вдячність, але його суха офіційність подіяла мов холодний душ. Може, він не міг подарувати, що його змусили відчути себе нечулим батьком. І те, що він привів свого сина, була саме спроба показати, що він і ласкавий батько для Тіммі, і водночас зовсім йому не батько. І те, і друге заразом.
Отже, все, на що вона спромоглася, було:
— Дякую. Дуже вам дякую.
А все, на що спромігся він, було:
— Прошу. Нема за що.
Потім усе ввійшло в звичку. Двічі на тиждень Джеррі приводили на годину побавитися, згодом ігри продовжили до двох годин. Діти познайомилися, призвичаїлися один до одного і гралися вкупі.
Все ж таки після першої хвилі вдячності міс Феллоуз відчула, що недолюблює Джеррі. Він — більший, важчий і в усьому перший — скрізь відтискував Тіммі на другорядні ролі. З таким становищем вона мирилася хіба тому, що попри всі недогоди Тіммі з дедалі більшою радістю чекав на чергові візити приятеля своїх забав.
Це все, що в нього є, журилася вона подумки.
А одного разу, дивлячись на дітей, вона подумала: двійко Госкінзових дітей — одне від дружини, а друге від «Стасіса».
А вона сама…
«Господи, — подумала вона, прикладаючи кулаки до скронь і палаючи з сорому, — я ревную!»
— Міс Феллоуз, — озвався Тіммі (вона передбачливо ніколи не дозволяла йому називати себе ніяк інакше), — а коли я піду до школи?
Вона поглянула у зведені на неї нетерплячі карі оченята і легенько провела рукою по його густому, хвилястому волоссі. Це була найменш доглянута частина його зовнішності, бо стригла вона сама, а він крутився мов дзига під ножицями. До перукарів вона не вдавалася, бо якраз невправна стрижка допомагала маскувати виступаюче скісне чоло та гулясту потилицю.
— Звідки ти знаєш про школу? — запитала вона.
— Джеррі ходить до школи. У дит-са-док, — старанно вимовив він. — А ще Джеррі ходить у багато інших місць. Надворі. Коли мені буде можна вийти надвір, міс Феллоуз?
Малесенька голочка вп’ялася в серце міс Феллоуз. Вона, звичайно, розуміла, що годі було запобігти, щоб Тіммі все більше й більше дізнавався про зовнішній світ, в який він ніколи не зможе потрапити.
— Ну-у, а що б ти робив у дитсадку, Тіммі? — запитала вона з удаваною веселістю.
— Джеррі казав, що там грають в ігри, у них є відеострічки. Він каже, що там багато діточок. Він каже… він каже… — Подумавши, хлопчик переможно підніс догори ручки з розчепіреними пальчиками: — Він каже ось стільки!
— А ти хочеш мати відеострічки? — запитала міс Феллоуз. — Я можу тобі принести. Дуже гарні. А також стрічки з музикою.
На якийсь час Тіммі був утішений.
Коли не було Джеррі, він залюбки переглядав відеострічки, а міс Феллоуз цілі години читала йому із звичайних книжок.
І так багато треба було пояснювати навіть у найпростішому оповіданні, так багато було всього за стінами цих трьох кімнат!
Тепер Тіммі стало частіше снитися, як він виходить надвір.
Сни були завжди однакові — про світ поза стінами. Затинаючись, він намагався переповісти їх міс Феллоуз. У своїх снах він був надворі, в порожньому надворішньому світі, але дуже великому, з дітками й дивовижними, невимовними предметами, напівдомисленими з напівзрозумілих книжкових описів або ж напівпригаданими з далекої неандертальської пам’яті.
Але дітки й предмети не зважали на нього, і хоч він був у світі, однак ніколи не міг стати його частиною, а був такий самотній, ніби залишався у своїй камері, — і прокидався у сльозах.
Міс Феллоуз намагалася жартувати зі снів, проте бували ночі в її власній квартирі, коли вона також плакала.
Одного разу, коли міс Феллоуз читала, Тіммі взяв її своєю ручкою за підборіддя і злегка підвів його так, що її очі опинилися понад книжкою й зустрілися з хлопчиковими.
— А як ви знаєте, що говорити, міс Феллоуз? — запитав він.
— Бачиш оці значки? — сказала вона. — Вони мені кажуть, що говорити. З цих значків складаються слова.
Взявши книжку з її рук, він довго й зацікавлено розглядав її.
— А деякі з цих значків однакові.
Вона, задоволена його кмітливістю, засміялася й сказала:
— Так воно й є. Хочеш, щоб я тобі показала, як робити ці значки?
— Хочу, хочу! Це буде гарна гра.
Їй і на думку не спадало, що він навчиться читати. Аж поки він почав читати їй книжку, вона не могла й подумати, що він може навчитися читати.
Згодом, через кілька тижнів, її вразив надмір досягнутих успіхів. Тіммі сидів у неї на колінах, помалу водив пальчиком по рядках у дитячій книжечці і читав. Він сам читав їй!
Вражена всім цим, вона підвелася і сказала:
— Слухай, Тіммі, я незабаром прийду. Мені треба піти до доктора Госкінза.
Їй, збудженій майже до самозабуття, здавалося, ніби вона знайшла спосіб, як зарадити нещастям Тіммі. Якщо Тіммі не зможе вийти в світ, то потрібно світ унести до Тіммі у його три кімнати — увесь світ у книжках, плівках та звуках. Йому треба дати освіту цілком відповідно до його здібностей. Світ уже й так стільки йому заборгував!
Вона застала Госкінза у настрої, який дивно збігався з її власним настроєм, — щось співзвучне переможному тріумфові.
Його приймальня та кабінет були незвично залюднені, і, зніяковіло стоячи у приймальні, вона на хвилину подумала, що порозмовляти з ним не пощастить.
Та він побачив її, і усмішка розпливлася по його широкому обличчі.
— Міс Феллоуз, заходьте!
Він швидко доказав щось по внутрішньому відеозв’язку, а потім вимкнув його.
— Ви чули? Ні, звичайно, ви не могли чути. Ми домоглися! Ми справді таки домоглися! У нас є міжчасовий детектор на близькі діапазони!
— Ви маєте на увазі, — вона вирішила скористатися слушною хвилиною, щоб викласти добрі новини й пов’язані з ними плани, — що ви можете з історичніх часів переселити людину в сучасність?
— Саме це я і маю на увазі. Якраз тепер ми зафіксували людину з чотирнадцятого століття. Уявіть собі! Уявіть собі! Якби ви лише знали, який буду я радий відійти від вічного порпання в мезозої, замінити палеонтологів істориками… Але ви щось хотіли сказати, так? Гаразд, викладайте, викладайте. Ви застали мене в доброму гуморі. Отримаєте все, що забажаєте.
— З задоволенням. — Міс Феллоуз усміхнулася. — Я, власне, розмірковую, чи не змогли б ми влаштувати навчання для Тіммі?
— Навчання? А чого його навчати?
— Ну, всього. Влаштувати школу. Щоб він міг учитися.
— Хіба він може вчитися?
— Певно! Він уже вчиться. Він уміє читати. Це все, чого я змогла навчити сама.
Госкінз так і сів. Було видно, що настрій у нього враз зіпсувався.
— Не знаю, міс Феллоуз.
— Ви ж бо щойно казали — все, що забажаю.
— Знаю, і мені не слід було обіцяти. Бачте, міс Феллоуз, я певний, що ви повинні усвідомлювати: експеримент з Тіммі не може тривати вічно.
Охоплена раптовим жахом, вона дивилася на нього, і до неї не доходив зміст сказаного. Як розуміти «не може тривати вічно»? В спалахові гарячкового здогаду виринув професор Адемевський з його зразком мінералу, який ліквідували після двох тижнів.
— Ідеться ж про хлопчика, — сказала вона, — не про мінерал.
— Навіть хлопчикові, — через силу вимовив доктор Госкінз, — ми не можемо приділяти надмірної уваги, міс Феллоуз. Тепер, коли ми сподіваємося осіб з історичного часу, нам буде потрібна площа «Стасіса». Вся, яка у нас є.
Такого вона не могла збагнути.
— Але ж не можете ви… Тіммі… Тіммі…
— Годі, міс Феллоуз, не переймайтеся, будь ласка, Тіммі не піде так одразу, можливо, й не через кілька місяців. А за той час ми зробимо все, що зможемо.