Справді, В. Жолобов, як і інші космонавти, починаючи з 1962 р., літали не національними космічними човнами, а радянськими і російськими. Але ж і Л. Каденюк піднявся на орбіту не на борту «Січі», а американського «Шаттла».
І хіба винна, наприклад, М. Башкирцева, що її з дитинства гувернери навчали французької, а не української? І що з того, що А. Гумницький писав англійською і російською, а М. Козачинський – польською, латинською й словеноруською? Що М. Арцибашев, Є. Буницький, В. Печерін емігрували. Що Г. Богров був космополітом?
Через те, що значну частину свого життя П. Гоген творив на Таїті, у Франції нікому й на думку не спаде відмовитися від нього, як національного митця.
Патріотизм… фарби
Та й, зрештою, якою мовою мали писати мешканці Малоросії (так тоді йменувалася Україна) під час дії Валуєвського указу, котрим московський царський уряд заборонив «солов‘їну» як недолугий діалект? Українською в стіл? Аби загубитися (були, певно, й такі) в мороці століть?! Проте інші цього не вчинили принципово, а комусь – потрібно було годувати дітей. І за те, що вони творили, ми маємо їм щиро дякувати.
Не сумніваюся: у цьому місці «професійні» українці (майже усі вони – прибічники точки зору «Історія України – це канадського-американська діаспора плюс 1991-й рік») зчинять «патріотичний» лемент: мовляв, якщо творити, навіть геніальне, російською, то краще – ніякою.
Проте якщо ім‘ярек не боровся з політичним режимом (революціонер, до речі, – теж творче покликання, хоч і дещо специфічне), а залишився професіоналом вищого ґатунку своєї справи, хіба це непростимий гріх? Коли згадувати вчених чи письменників, то це щастя, що збереглася змога перекласти їх українською. До того ж, ніхто не відміняв і наступної мудрості: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.
Ми самі позбавляємо себе значної частини славного минулого, в той час як не лише Запорозька Січ і козаки, явища, безперечно, непересічні в світовій історії, мають звеличувати нашу державу в міжнародної спільноти. Та й, зрештою, хіба, мокаючи пензля в фарбу іноземного виробництва, митець перестає бути патріотом професії?
Парадокс: саме більшовики запровадили термін «пролетарського мистецтва», тоді як у всьому світові визнають творчість як самодостатню субстанцію (а ще ж існує найсвятіша, найвища стихія – мистецтво заради мистецтва). Тобто, поняття «патріотичності» – лише недолуга нео-більшовицька спроба запрягти митців, нехай і в інше, але ідеологічне ярмо. Котре, до того ж, надзвичайно збіднює нашу історію.
Місце біологічного народження – єдиний критерій, за допомогою якого людство, насамперед в умовах глобального інформаційного суспільства, зуміє визначитися з умовно «своїми» і умовно «чужими» (насправді класики належать світові: згадаймо хоча б Томаса Манна з його «Де я, там і моя батьківщина»).
І ще. Невід‘ємне право громадянина: знати своїх видатних земляків. З дитячих літ пам‘ятати: ім‘ярек – з моєї області, району чи навіть села. Вшановувати їх, гордитися ними. Не обов‘язково – вивчати у школі. Проте знати, що вони були і чим прославилися. Це набагато важливіше, ніж штудіювати численні «Хто є хто», куди, як правило, потрапляють самозакохані особи, котрі заплатили за це немалі гроші, і ще добре, якщо з власних кишень.
…Так, їхні прізвища мають різні закінчення. Вони молилися різним богам. Розмовляли різними мовами. Сповідували не однакові цінності. Проте всі вони – вихідці з України!
Ні, автор не закликає до світової «біографічної революції»! Але принаймні державні мужі мають, навіть за мікроскопічної нагоди, акцентувати: ім‘ярек, попри своє колишнє чи нинішнє громадянство, – з дніпровських берегів. Саме так повинно зазначатися й у довідковій літературі: «видатний американський (австрійський, польський, російсько-французький тощо) діяч українського походження».
Японці мають повний перелік тих, хто постраждав внаслідок американського ядерного бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Російська громадська організація «Меморіал» склала списки багатомільйонних жертв сталінських репресій. Церкви багатьох країн – служителів культу, які зазнали переслідувань.
То невже для нас самоідентифікація – порожній звук?
Невже ми, попри галасливі виступи з високих трибун, особливо з нагоди визначних національних свят, найвизначнішим з яким, безумовно, є День незалежності, – насправді Івани Непам‘ятущі?!