Ті самі люди, які вирішили, що моє життя дивне, часто кажуть мені, що залюбки спробували б пожити так, як я. Проте ніхто з них, за рідкісними винятками, ще цього не зробив. Навіть ті, хто казав, що було б дуже класно побути зі мною кілька тижнів, не спробували жодного разу.
Підозрюю, це надто сміливий стрибок у невідоме.
Я й далі крутив педалі. Бачив нові неймовірні краєвиди. Повітря було солодке від аромату квітів. На Гаваях мені дуже подобається запах квітів. Там наче дихаєш нектаром. Найчистіший взірець природи.
Ще дві милі — і я опинився в тій частині острова, якої ще ніколи не відвідував. Там місцевість була пласкіша. Праворуч я чув шум прибою. На дорозі трапилася розвилка. Або праворуч, або ліворуч.
«Вибери менш торовану путь, — подумав я. — Завжди вибирай менш торовану». Така була дорога праворуч. Я поїхав нею. Асфальт поступився місцем гравію, і я відчув, як м’язи напружилися, реагуючи на новий виклик. Мені подобалося таке відчуття — як у голові, так і в ногах чи якихось інших м’язах. Тоді я розумів, що на мене чекає пригода. Коли з’являється щось нове, щось захопливе, щось таке, що жене вперед.
їдучи, я мигцем бачив крізь дерева воду. «Може, згодом піду поплаваю», — подумав я.
Прокрутивши педалі на гравійній дорозі хвилин із двадцять, я раптом відчув якесь дивне дежавю. Воно приголомшувало. Я ще ніколи не бував у цій частині острова. Та все-таки чомусь…
Просто намагаючись розібратися з цим почуттям, я побачив її. Трохи далі вздовж дороги, праворуч. Маленька біла будівля з гравійною стоянкою перед входом і блакитною неоновою вивіскою вгорі.
Я мало не впав із велосипеда й подумав: «Це неможливо». Однак, звісно, у кафе «Чому» немає нічого неможливого.
Я під’їхав ближче, і на моєму обличчі з’явилася усмішка. Скільки спогадів. Скільки цінних знань здобуто в цьому місці. Та що кафе робить тут і тепер? Раніше я точно бачив його деінде.
Я озирнувся. Поряд не було нікого, тож я добряче натиснув на педалі й збільшив швидкість. Хотів дістатися кафе, щоб воно не зникло, перш ніж увійду досередини.
Та не варто було тривожитись. За п’ять хвилин я опинився на місці, а воно нікуди не поділося. Я окинув його поглядом і сказав:
— Аж не віриться.
Біля входу була велосипедна стійка, тож я залишив там велосипед. Мій розум охопила цікавість. Що це кафе робить тут?
Розділ 2
Трохи завагавшись, я швидко піднявся сходами на ґанок і відчинив двері до кафе. На них були дзвіночки. Такі самі, як попереднього разу. Вони задзеленчали, сповіщаючи про мій прихід.
Я ввійшов досередини й роззирнувся. Це нагадувало повернення в минуле. Кафе мало точнісінько такий вигляд, як майже десять років тому, коли я в ньому побував. Червоні дивани, сріблясті стільці, прилавок для сніданків… І все це досі здавалося новісіньким.
— З поверненням, Джоне.
Я поглянув ліворуч. Секунду тому там не було нікого. А тепер стояла людина. Кейсі, офіціантка, яка обслуговувала мене, коли я відвідав кафе попереднього разу. Тоді я всю ніч проговорив з нею, власником кафе та одним із клієнтів. Саме їхні концепції та ідеї змінили моє життя.
Кейсі всміхалась.
Я всміхнувся у відповідь.
— Привіт, Кейсі.
Вона підійшла до мене й тепло обняла.
— Давно не бачились.
Я кивнув, досі вражений тим, що опинився в кафе й тепер розмовляю з Кейсі.
— Маєш чудовий вигляд, — сказав я. — Зовсім… не змінилася.
Це була правда. Вона геть не постаріла.
Кейсі знову всміхнулася.
— Ти теж маєш чудовий вигляд, Джоне.
Я оглянув кафе.
— Аж не віриться, що я тут. Сьогодні вранці думав про кафе, дуже багато. Але знайти його в цьому місці…
— Ми часом переїздимо, — сказала Кейсі. Ніби це бездоганно пояснювало, чому достоту таке саме кафе, яке я відвідав багато років тому, тепер стояло за тисячі миль від того місця, де я відвідав його вперше. Уже не кажучи про те, що воно, на перший погляд, геть не змінилося.
— А може, ми продаємо франшизу, — додала вона і знов усміхнулася.
Я розсміявся. Кейсі жартувала з мене через те, що я сказав минулого разу. Як вона це запам’ятала?
Кейсі показала рукою на один столик, оточений диванами.
— Не хочеш сісти?
Я плавно опустився на місце, провівши руками по оббивці. Дивани здавалися новісінькими.
— Тобі щось принести? — спитала Кейсі й поклала на стіл меню.
Я всміхнувся. Згадав меню. Воно мало чарівний текст, який то з’являвся, то зникав. Я взяв меню.
Коли я був у кафе востаннє, на звороті було три запитання.
Чому ви тут?