Джессіка позирнула на обкладинку меню. Там був напис. Під витисненим «Ласкаво просимо до кафе “Чому ви тут?”» містилася маленька примітка: «Перш ніж зробити замовлення, просимо запитати в наших офіціантів, що може означати ваш візит сюди».
Джессіка показала на ці слова й поглянула на Кейсі.
— Я не розумію.
Кейсі всміхнулася.
— З роками ми помітили, що люди, трохи побувши тут, починають здаватися дещо інакшими. Тож тепер ми намагаємося поступово призвичаювати їх до кафе «Чому ви тут?». Допомогти їм зрозуміти, чого тут можна очікувати.
Джессіка спантеличено поглянула на Кейсі.
— Усе одно не розумію.
— Часом людина кудись приходить, просить кави й отримує каву. Часом просить каву, а зрештою отримує незмірно більше, ніж очікує. Наш заклад — із тих, де отримують незмірно більше, ніж очікують.
Джсссіка видавалася спантеличеною.
— Подивіться, що там є, і скажіть, чи зацікавило вас щось, — попросила Кейсі й торкнулася меню. — Я дам вам кілька хвилин.
Коли Кейсі розвернулася й подалася геть Джсссіка розгорнула меню.
«Дивне місце, — подумала вона. Знову поглянула на мобільний. Сигналу досі не було. — Не можна навіть перевірити, чи є відгуки клієнтів цього кафе».
— Так, у цьому розумінні ми трохи осторонь усіх.
Це сказала Кейсі. Вона зібрала кілька речей з іншого столика й тепер ішла повз Джессіку до кухні.
— А втім, це дає змогу дослухатися до інтуїції. Усе одно вона сильніша, — додала Кейсі й усміхнулася.
Джессіка невпевнено всміхнулась у відповідь, не розуміючи, що Кейсі має на увазі. Гостя провела офіціантку поглядом до кухні й зачудувалася:
— Звідки вона знала, що я думаю?
Розділ 8
— Як справи?
Я підвів погляд. До цього я дивився всередину холодильника, намагаючись ознайомитися з усіма продуктами в ньому.
— Мабуть, добре. Не знаю точно, чи готовий до цього.
— Якби не був готовий, тебе не було б тут.
— Як там наша клієнтка?
— Дуже схожа на тебе під час перших відвідин. Не знає, залишатися їй чи поїхати.
Я кивнув. Згадав, як воно було — сидіти в кафе й намагатися вмовити себе піти, хоч у душі все повторювало: «Залишайся!»
— Саме так, — відповіла Кейсі. — Вона сумнівається у своїй інтуїції так само, як і ти колись.
Я підійшов до полиці, на яку поклав свій наплічник, і дістав із зовнішньої кишені записник.
— Цікаво, що ти це кажеш. Почавши оглядати кухню й перебирати холодильник, почасти я був цілком упевнений, що мені краще сидіти там. — Я кивнув у той бік, де стояли дивани.
— Але?
— Але один із найбільших уроків, які я засвоїв у мандрах, такий: довіряй інтуїції. Перебуваючи в незнайомому місці, спілкуючись незрозумілими мовами і вивчаючи абсолютно нові території, людина не має великого досвіду, на який можна спертися, коли приймаєш рішення. Однак щоразу, коли я довіряв інтуїції, виявлялося, що це правильно. Просто треба було зацитьнути на хвильку свій розум — і до мене доходило.
Кейсі кивнула.
— Так, незле, що в нас є вбудована система підказок. Кепсько, що більшість людей її вимикає.
Вона позирнула на записник у моїх руках.
— Що там таке?
— Ідеї, думки, здогадки… Мої осяяння. Побувавши тут минулого разу, я розробив маленьку систему. Коли виявляю щось значне, переживши осяяння, то пишу про нього в записнику. І роблю це негайно. — Я засміявся. — На власному досвіді зрозумів: якшо не записувати всього в такому вигляді, у якому воно приходить, то я його забуваю.
— І що ти запишеш цього разу?
— Узагалі-то, цього разу я обводжу.
— Обводиш?
Я кивнув.
— Я казав, що в мандрах навчився довіряти інтуїції. І помітив це вже давно. Цього ранку, коли вагався, чи підмінити Майка, я недовіряв своїй інтуїції. Тому я обводжу.
Я розгорнув записник і прогортав його, доки не знайшов те, що шукав. А тоді накреслив велике коло.
Кейсі поглянула на мій малюнок.
— Ти обвів слова «довіряти своїй інтуїції». — Вона засміялась. — І, схоже, обвів уже не вперше.
Я теж засміявся.
— Ні, не вперше.
Слова «довіряти своїй інтуїції» оточувало зо два десятки кіл.
— І навіщо ти це робиш?
— Це чудове нагадування. Уночі або завжди, коли в мене є кілька вільних хвилин, я гортаю свій записник. Сильно обведені записи постійно привертають мою увагу. Це чудовий спосіб краще засвоїти те важливе, чого я навчився. Зрештою, сильно обведені поради стають для мене звичними, і я вже не обводжу їх так часто.
— То що сталося сьогодні?
Я всміхнувся.
— Навіть найкращі уми час від часу забувають, чи не так?
Кейсі засміялася.
— Узагалі-то, на мою думку, почасти річ у тому, що я повернувся в цей заклад. Досі дуже здивований, що перебуваю тут. Повернення трохи нагадує мені, ким я був, коли прийшов сюди вперше. Я дуже вдячний за ту ніч і за те, до чого вона мене привела. Водночас я вже не той хлопець. Отже, у певному розумінні я пристосовуюся до цієї нової реальності, у якій повернувся сюди, і до того, що я такий, який є. Це хоч трохи зрозуміло?