Кейсі визирнула з вікна.
— Цілком зрозуміло. І добре, що ти пам’ятаєш, як почувався, коли потрапив сюди вперше, бо є одна людина, якій треба про це почати.
— Хто вона?
— Наша клієнтка. Вона от-от піде, адже боїться залишатись.
Я визирнув у кафе з віконця замовлень. Жінка справді починала збирати речі.
— Зараз розберуся, — пообіцяв я.
— Ти впевнений?
Я всміхнувся и тицьнув пальцем у розгорнутий записник.
— Довірся моїй інтуїції.
Розділ 9
— Привіт.
Гостя вже зібрала речі й намагалася встати з дивана, але зронила ключі під столик і ніяк не могла їх знайти.
Вона підвела голову й відповіла, явно збентежена:
— Ой, привіт.
— Дозвольте допомогти, — сказав я й узяв її ключі. — Ви вже йдете?
Вона не знала, що сказати. Це було видно.
— Ну, я… я просто…
— Можете піти, якщо хочете. Це не страшно. — Я всміхнувся й зазирнув їй у вічі. — Однак мені щось підказує, що зараз ви маєте бути саме тут. Ви теж це відчуваєте?
Жінка поглянула на мене, дуже спантеличена — я помітив це в її очах. У них було дуже багато страху й водночас дуже багато чогось іншого. Може, надії? Вона відвела погляд.
Я всміхнувся знову.
— Я Джон, — бадьоро сказав я й простягнув руку. — Тутешній шеф-кухар.
«Принаймні поки що», — додав я подумки.
— Щось підказує, що коли ви залишитесь і дозволите мені приготувати свій фірмовий сніданок, то десь за годину почнете бачити життя в абсолютно новому світлі.
Я сказав це безтурботно. Наче просто весело запрошував її на дуже, дуже добрий сніданок. Мені не хотілося лякати цю жінку тим, що вона, імовірно, справді піде звідси з абсолютно новим поглядом на життя.
Гостя завагалася. Я відчував, що вона досі збирається піти.
Я понизив голос і трохи нахилився до неї. А тоді спитав якомога милішим та чарівливішим тоном:
— Ви вмієте зберігати таємниці?
Вона мимоволі всміхнулася.
— Звісно.
— Сьогодні мій перший день на роботі. А ви — моя найперша клієнтка. Якщо підете, у мені можуть розчаруватися. — Я всміхнувся й зобразив тривогу. — Певне, навіть я сам трохи в собі розчаруюся.
Вона знову всміхнулася. Це давало плоди.
— Ви не хотіли б мати тягар на совісті, чи не так? Я знаю, що можу чудово цим займатись. І щось підказує, що, коли ви залишитеся, це стане моїм великим успіхом.
Жінка поглянула на мене. Я всміхнувся. Вона завагалась. А тоді знову поклала речі на столик.
— Дякую, — сказав я. — Ви не пошкодуєте. Я обіцяю.
Гостя сіла й узяла телефон. Знову звичка.
— Тут, узагалі-то, сутужно з сигналом, — зауважив я. — Проте поговорити можна чудово. Повірте.
Я кивком показав на меню на столику.
— Дам вам хвилинку ознайомитися з ним, а тоді повернеться Кейсі, щоб прийняти у вас замовлення. Гаразд?
Жінка кивнула.
Я розвернувся й подався назад, до кухні.
— Джессіка, — сказала вона.
Я розвернувся назад.
— Прошу?
Вона всміхнулася. Усмішка в неї була добра, щира. Така, яку не можна підробити. Джессіка вирішила залишитися не через мою історійку. Вона довіряла інтуїції, і тепер внутрішній голос завзято підказував їй, що це рішення правильне.
— Мене звати Джессіка, — повторила вона.
Я всміхнувся їй у відповідь.
— Радий знайомству, Джессіко. Дякую, що залишилися. Ви будете раді, що це зробили.
Розділ 10
— Твоя черга, — сказав я, зайшовши на кухню через подвійні двері.
Кейсі засміялася.
— Хтось застосував свій шарм.
— Поки що все гаразд. Утім, якщо вона замовить не грінки з ананасом і не панкейки з чорницею, виявиться, що цей шарм прекрасний у теорії й нікчемний на практиці.
Кейсі всміхнулася й вийшла за двері.
— Отже, ви визначилися? — спитала вона, підійшовши до столика Джессіки.
Гостя кивнула.
— Побуду тут ще трохи. Щойно поговорила з вашим шеф-кухарем.
— Як минула розмова?
Джессіка всміхнулася.
— Він прикольний.
— Що він сказав, щоб вас переконати?
— Розумієте, я неначе намагалася вмовити себе піти. Не знаю насправді, що тут роблю, а ще мені треба виконати за сьогодні стільки зобов’язань… Але розмова з ним чомусь нагадала мені про певні обіцянки, які весь час даю собі, а потім неодмінно порушую.
— Які саме?
— Більше розслаблятися. Насолоджуватися життям. А якщо почуваюся невпевненою, то довіряти інтуїції.