— Жартую, — додала Кейсі й усміхнулася. — Просто перекуска до сніданку для вас. Комплімент від Джона.
Джессіка поглянула в бік кухні. Я побачив, що вона дивиться в мій бік, і помахав рукою. Джессіка дещо ніяково помахала у відповідь. Я засміявся. Під час перших відвідин кафе мені самому було ніяково махати комусь на кухні.
— Скажіть мені, смачний він чи ні, — попросила Кейсі. — Я вмираю з голоду й попрошу Джона зробити такий комплімент мені, якщо вам сподобається.
Джессіка вичавила на папаю лаймовий сік і наштрикнула один шматочок на виделку разом із частиною м’ятного листка. Поки вона жувала, її лице проясніло.
— Смачно, — промовила вона, дожувавши. — Дуже смачно.
Джессіка позирнула на тарілку і, не встигнувши запевнити себе, що цього не варто говорити, сказала:
— Нізащо не з’їм і цього, і грінок. — Гостя обвела кафе поглядом. — Знаю, це звучить дивно, та, якщо вам більше немає про кого подбати, чому б не поїсти разом зі мною?
Кейсі всміхнулася.
— Ви впевнені?
Джессіка не була впевнена, але все одно ствердно кивнула.
Кейсі взяла з прилавка позаду себе тарілку й виделку, а тоді сіла на диван навпроти гості. Джессіка помітила, що тарілка й виделка були зовсім поряд. Здавалося, ніби Кейсі знала, шо її запросять поїсти.
«Це неможливо», — подумала Джессіка.
— Що таке? — спитала Кейсі й усміхнулася.
Одну коротку мить Джессіка не розуміла, сказала вона «це неможливо» вголос чи ні. Вона була певна, що ні. Але…
— Ого, ви маєте рацію. Справді смачно, — промовила Кейсі.
Джессіка знову зосередилася на Кейсі, яка саме надкусила фрукт.
— Аякже! — відповіла вона.
Кожна з жінок відкусила ще по разу, а тоді Кейсі тицьнула пальцем у меню:
— Кілька хвилин тому, коли я підійшла до столика, ці запитання, здавалося, серйозно вас зацікавили.
— У меню такого зазвичай не знайти, — відповіла Джессіка. — Я навіть сумніваюся, що розумію їхнє значення.
Кейсі кивнула:
— Справді, такі запитання ставлять не надто часто. — Ще раз відкусила трішки папаї. — Проте вони серйозні.
Джессіка поглянула на запитання. У неї раптом виникло сильне бажання відкрити своє серце й розповісти цій офіціантці про все. Про смуток, розчарування, відчуття, ніби вона живе чужим життям… Ні, це сміховинно. Вона ж навіть не знає цієї жінки. До того ж усім байдуже. Таке просто тримають у собі, ідучи вперед.
Однак це відчуття не вщухало. То бут тупий біль, шо неначе виник нізвідки, а тоді розійшовся всім тілом.
— Що я тут роблю? — тихо спитала Джессіка.
Кейсі відірвала погляд від фруктів і пильно поглянула в її очі.
— Добре запитання. Добрий початок, — лагідно відповіла Кейсі.
Джессіка оглянула кафе.
— Де я? Що це за місце?
Кейсі всміхнулася.
— Ви в незвичайному місці, повному незвичайних можливостей.
Джессіка спантеличено поглянула на неї.
— Не розумію, що це означає. Звучить таємничо.
— Це і є таємниця.
Джессіка відчула це знову. Сильне бажання вилити душу. Це був біль, якась потреба з глибини душі. А тоді, сама не знаючи чому, вона заплакала й опустила погляд на стіл. За кілька хвилин мовчання поглянула на Кейсі.
— Я загубилася, — сказала Джессіка тихо. По її щоках котилися сльози. — Справді загубилася.
Кейсі кивнула.
— Знаю.
Джессіка підвела руку й витерла сльози з обличчя. На зміну їм хлинули нові.
— Як це — ви знаєте?
— Люди, які загубилися, приходять сюди, щоб їх знайшли.
Розділ 13
Я поглянув на столик, за яким сиділи Кейсі та Джессіка. Схоже, Джессіка плакала. Вона здавалася розгубленою й невпевненою.
«Ласкаво просимо до кафе “Чому”», — подумав я.
Здавалося, Джессіка може піти. Мабуть, це для неї занадто.
— Побудьте тут ще трохи, — сказав я собі під носа. — Стане краще. Обіцяю.
Я чув, як позаду тихо шкварчала їжа. Час перевернути грінки.
Я знову розвернувся до плити й посунув те, що лежало на гридлі. Раптом виринули спогади про мою першу зустріч із кафе. Я згадав, що й сам думав, чи не піти геть. Однак не пішов. Так, цей заклад видавався трохи дивним. Так, запитання в меню збивали з пантелику. Однак здавалося, що тут щось абсолютно правильне. Тож я залишився. Цей вибір виявився добрим. Він змінив моє життя. Чомусь я знав: якщо Джессіка залишиться, з нею станеться те саме.
Озирнувшись на столик, я побачив, шо Кейсі дивиться в мій бік. Вона кивнула й усміхнулася. Неначе знала, що я думаю. Я всміхнувся у відповідь, а тоді знову повернувся до плити й сказав собі під носа:
— Вітаю в кафе «Чому».
Джессіка витирала сльози серветкою. Плакати вона вже перестала.